"Мені дуже пощастило". Олена Шоптенко про весілля з австрійцем, життя в Австрії та нову професію

Головне з інтерв'ю:

• Олена вивчає та впроваджує танцювально-рухову терапію як науково-доказовий метод роботи з психікою через тіло, а також проводить благодійні проєкти для допомоги ветеранам у протезуванні.
• Після років суворої спортивної дисципліни хореографиня дозволила собі не працювати на виснаження, сприймати власну слабкість як екологічне ставлення до себе та давати час на проживання всіх емоцій.
• Чоловік Олени працює у сфері безпеки й гуманітарних місій і глибоко вболіває за Україну. Весілля відбулося в замку Нижньої Австрії із символічним поєднанням українського обряду ставання на рушник та австрійського розпилювання колоди.
• Олена спокійно ставиться до асоціацій із "Танцями з зірками", не вважає відсутність у нових ТБ-проєктах поразкою й активно розвивається далі, зокрема, спробувала себе в кіно, зігравши у фільмі "Крашанки 2.0".

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі "Wave РБК-Україна".

– Олено, ви живете у Відні з початку повномасштабної війни. Яку різницю в менталітеті між українцями та австрійцями ви зараз відчуваєте?

– Я не дуже люблю узагальнювати, тому що ми можемо говорити про менталітет, який сформувався, а з іншого боку все залежить від людей, з якими ти спілкуєшся безпосередньо.

Мені особисто здається, що австрійці більш стримані, ніж українці з точки зору й емоційного вираження, і взагалі того, наскільки близько вони підпускають до себе людей. Щирість, душа на розпашку, як є в нашому розумінні, – це не риса австрійців.

З іншого боку вони дуже поважають кордони інших людей, особисте життя. Відчувається, наприклад, що ти не можеш, на відміну від України, просто взяти й зняти людину чи опублікувати її зображення, особливо дітей, у соцмережах. По-перше, це протизаконно. По-друге, свідчить про неповагу. Ти завжди повинен запитувати будь-яку людину, чи можна її показувати. Скоріше за все люди просто відмовлятимуться щось робити на камеру.

– З того, що є в Австрії якісь сервіси, послуги, нововведення, що б ви хотіли мати в Україні? Який досвід нам варто перейняти?

– Соціальне забезпечення людей похилого віку. Це просто небо й земля. Кожного разу, коли бачиш тут людей похилого віку, які ходять по якихось закладах, гуляють вулицею, які не виживають, а живуть своє повне життя, – це вражає. І, на жаль, це те, чим ми не можемо похвалитися.

Це соціальне забезпечення дійсно видно, і видно повагу до цих людей, видно, як вони дійсно живуть своє життя: вони працювали дуже багато, платили податки, і відповідно зараз мають змогу жити в комфорті та гарних умовах.

– Загалом Австрія – недешева країна. Чи ви рахували, скільки коштує ваше життя в Австрії, базові потреби?

– По-перше, зараз, думаю, ціни вже такі самі, як в Україні, можливо. Це насправді дуже близько. Я не рахувала, чесно кажучи, бо моє життя дуже змінилося. Я, наприклад, взагалі не користуюся машиною в Австрії. У Відні користуюся тільки громадським транспортом, ходжу пішки.

Ти насправді у Відні починаєш дуже раціонально ставитися до того, як витрачаєш гроші. Є різні соціальні рахунки, скільки ти маєш сплачувати, і ти розумієш, з одного боку, куди це все йде, а з іншого – це зовсім інша система, ніж в Україні, і це дійсно забирає багато ресурсів.

– На початку повномасштабної війни ви більше займалися благодійною діяльністю, у вас було багато проєктів, пов'язаних із танцювальною сферою. Чим займаєтеся зараз? Які у вас зараз основні джерела доходу?

– Насправді я, мабуть, одна з перших, хто почала танцювально-театральний напрямок в Україні. З моменту, коли я вимушено мігрувала в Австрію, я почала тут здобувати освіту, саме танцювально-терапевтичну.

Зараз також займаюся соціальними благодійними проєктами, роблю великі благодійні заходи, мене запрошують саме в Україні для збору коштів для ветеранів на протезування. Я пишаюсь цими проєктами, бо тут я бачу свою користь, бачу, як моя професія, мої навички дійсно дуже корисні.

У мене ціла програма, проєкт саме для відновлення психоемоційного стану через танець. Для українців це трошки незвично, але це науково-доказовий метод, який використовується за кордоном саме для самодослідження, для роботи з психікою.

Ми цілісна система, ми не можемо працювати тільки з мозком, є ще тіло, яке має дуже велике значення в цій системі. І тому, працюючи з усією цілісною системою, отримуємо відповідний результат. Власне танцювальна терапія зараз один з основних напрямків, яким я займаюся та який вивчаю.

Наразі в мене ще не закінчена освіта "Shadow Work". На мій погляд, найпотужніший метод самодослідження й роботи над собою. Метод, заснований на психології Юнга, на перетині коучингу, психології й тілесно орієнтованої терапії. Зараз я вже майже закінчую цю частину навчання в грудні, сертифікуюся і буду в цьому напрямку також працювати.

Тому, якщо відповідати вже конкретніше на ваше питання: танцювально-рухова терапія – те, чому я зараз навчаюся, і що вже запроваджую в Україні, так само як і за кордоном, – це наразі моє основне заняття.

Звісно, і викладання танців, дуже зрозумілих нам, звичного фізичного розвитку. Але знову ж таки після розуміння, що танці набагато більше, ніж просто розвага, усі мої танцювальні напрямки десь так чи інакше включають елементи терапевтичні.

– Що ви відкрили про себе, проходячи ці два напрямки нової освіти?

– Я про себе дуже багато відкрила з моменту повномасштабного вторгнення, я думаю, як більшість українців, з моменту вимушеної міграції, з моменту втрати своїх опор через втрату минулого життя.

Я зрозуміла, що найважливіше, що в нас є, – це ми самі. Не тільки те, про що ми всі говоримо, намагаємося в такому дисциплінарному суспільстві, нас усіх привчили робити, видавати результати. По факту це важливо, і при цьому ще важливіше не забувати про себе, про свою сутність, про себе як людину, яка має право на помилки, право на емоції, право на слабкість. Мабуть, найбільше відкриття за цей час у тому було, що втрата своїх звичайних способів життя, свого життя в цілому – це не кінець світу.

Проходячи через великі кризи, через зони дискомфорту, через певні челенджі, людина зростає. Це те, після чого ти обертаєшся й кажеш: якщо я це пройшов, у мене вийшло, я розумію, що зможу зустріти будь-які інші складнощі. Ставлення до себе з турботою – мабуть, найважливіше, що я зрозуміла.

Просто розуміння себе, своїх потреб і давання собі часу просто прожити, пережити внутрішні процеси, тому що навіть горювання, навіть просто сум – він обов'язковий. Бо якщо не проживаєш сум у повному спектрі, не можеш проживати всі інші емоції в повному спектрі.

– Якщо ми всі маємо дозволяти собі слабкість, проживати ці можливо не ідеальні моменти в собі, – в чому ви дозволяєте собі бути слабкою?

– Я людина, яка все своє життя досягала. Людина зі спорту, яка завжди відповідала не своїм, а чиїмось очікуванням. Бо це спорт, це нормально, ти повинна відповідати, завжди працювати на дуже великих оборотах. І це колись дуже добре працювало, і всі досягнення вийшли саме через ці принципи, і, як на мене, результат вийшов непоганий, тобто я маю класні навички, маю професію.

Мені пощастило, що я завжди займалася тим, що дійсно люблю, і завжди розвивалася в тому, що мені подобається. А я дозволяю собі слабкість зараз не досягати. Для мене це слабкість. Але насправді це, мабуть, просто більш екологічне ставлення до себе.

Я даю собі змогу не виконувати цю п'ятирічку, даю собі змогу робити це в тому темпі, в якому можу це зараз робити, тому що моє життя складається не тільки з роботи, і взагалі робота мене не визначає. Мене визначають мої якості, мої цінності. Бачите, ви запитали про слабкість, і я вам сказала про те, що собі дозволяю, бо для мене через мій бекграунд це дорівнює слабкості, хоча насправді це нормальне екологічне ставлення до себе.

– Що сьогодні вам допомагає зберігати баланс у житті, тримати гармонію між собою і зовнішнім світом?

– Не скажу, що я в повній гармонії, я насправді дуже втомлена. Дуже цікаво – бути втомленою від пошуку гармонії. З одного боку, бо ми так хочемо її знайти. Я завжди собі кажу, що дуже важко зрозуміти й відчути гармонію, зрозуміти, що це для тебе, якщо ти завжди на бігу, завжди в стані досягнень або дії.

Зрозумійте мене правильно: неможливо не діяти, у нас усіх є обов'язки, материнство - це обов'язок, усе це обов'язки, ми їх повинні виконувати. При цьому, мабуть, треба знаходити в цьому час для спокою, де саме ти відчуваєш свої потреби.

І це важко, дійсно важко, тому що задач дуже багато. У когось більше, у когось менше, ми не можемо порівнювати себе одне з одним. Просто цей стан спокою дуже важливий, і саме в ньому ти розумієш, куди рухатися далі й що робити, щоб досягти цієї гармонії.

– Ви розповідали, що для нових стосунків вам потрібно добре знати себе, прийняти себе, і щоб ця нова людина стала для вас "тихою гаванню". Буквально вчора (запис розмови відбувся 1 жовтня – ред.) ми дізналися, що ця "тиха гавань" у вас з'явилася, з чим я вас вітаю – ви одружилися з Крістіаном. Розкажіть трошки більше про вашого чоловіка. Ми знаємо, що він працює з гуманітарними місіями?

– У тому числі так, із гуманітарними організаціями й великими компаніями. Він працює у сфері безпеки та управління ризиками, допомагає організаціям, гуманітарним зокрема, великим компаніям бути готовими до різних ризиків і проходити через кризові ситуації. Це дуже широка тема, він працював дуже багато, зокрема в Україні.

Колись, коли працював в одній міжнародній організації, Україна була регіоном, за який він відповідав. Зробив дуже багато гуманітарних проєктів, дуже багато працював у прифронтових зонах. Це людина, яка дуже багато бачила у своєму житті, тому дрібниці його не вибивають з рівноваги.

Мабуть, найголовніше те, що це неймовірно добра людина з дуже потужними цінностями. І мені дуже пощастило, що саме ця людина поруч із моїм сином, і що в нього є такий приклад. Треба дійсно спочатку полюбити себе, прийняти себе, я дійсно вважаю, що це так і працює. Коли ти можеш прийняти всі свої хороші й тіньові сторони, в тому числі тоді й народжується здатність приймати іншу людину і любити її.

– Як ви познайомилися? Що вас зблизило?

– Ми познайомилися на одному з заходів тут у Відні. Це був благодійний новорічний захід для дітей-українців, переселенців, щоб дати цим дітям свято, Різдво, Новий рік. Я там проводила майстер-клас для дітей, ми з ними танцювали, а Крістіан був одним зі співорганізаторів цієї події.

Там ми познайомилися. Він підійшов, ми почали спілкуватися, хоча, чесно кажучи, я не була дуже в настрої будувати якісь стосунки. Але попри все ця зустріч виявилася доленосною, хоча ніхто про це тоді не знав.

– Тобто ви просто дружньо спілкувалися, й оця дружба переросла в стосунки? Чи, можливо, це було так з вашого боку, а Крістіан собі вже малював щось?

– Думаю, скоріш за все, з мого боку це більше був такий... Ми зустрічалися, спілкувалися десь після пів року знайомства, почали тільки зустрічатися, до цього спілкувалися. Це було поступове пізнання одне одного, дуже спокійне, виважене. Взагалі цей крок для мене дуже свідомий, як будь-який крок.

Мені вже, знаєте, близько до 40 років, змінюються принципи ухвалення рішень, дуже змінюються. І той факт, що Крістіан дуже сильно вболіває за Україну, завжди допомагав моїй Батьківщині ще до нашого знайомства, і зараз теж – я його жартома називаю австрійцем, який конвертувався в українця. Мені здається, у ньому набагато більше від українця, ніж від австрійця.

Я просто знаю, що не змогла б бути з іншою людиною – я українка, де б я не була, це моя ідентичність, я нею пишаюся, я її несу. Людина, яка не могла б це прийняти, не вболівала б і не любила мою країну так само як я, – я просто не могла б бути з людиною, яка цього не робить. Крістіан дійсно кожен день має всі ці аналізи ризиків, безпекові ситуації в Україні, завжди мені висилає, ми завжди в курсі.

– Ви розповідали журналістам, що між пропозицією, освідченням і власне весіллям минуло приблизно два з половиною роки. Чому не поспішали? Це було свідоме рішення чи якісь інші обставини ставали на заваді?

– Це, мабуть, той момент, коли я не так швидко сказала "так", як завжди. Я жартую. Я бачу в соцмережах, – те, що це третій шлюб, – я не відчуваю через це жодного сорому чи чогось, бо всі мої шлюби були дуже свідомими й по любові на всі сто. І зараз цей шлюб я не хочу ні з чим порівнювати. Це дуже дивно, якщо чесно, навіть порушувати питання, хто вкотре одружується.

Для мене це просто сторінка життя, дуже цінна, важлива, і просто так вийшло, що ми жили й пізнавали одне одного. Для мене було важливим пройти цей процес. Враховуючи психоемоційний стан після повномасштабного вторгнення, після втрати звичного життя і все, що з цим пов'язано, після вимушеної міграції – це теж виклик. Тому все разом у комплексі потребувало часу. Найцінніше, що ми маємо, – це час, і цей час мені був потрібен, ми його взяли. Я дуже радію, що людина сприйняла це з повагою й розумінням.

– У вас є син, у Крістіана є донька. Чи всі між собою знайшли спільну мову?

– Це теж дуже велика робота, велика робота батьків насамперед, щоб вийшла так звана patchwork family (родина, яка складається з дорослих та їхніх дітей від попередніх стосунків – ред.) – не знаю, як перекласти українською. Вибачте, ніколи не чула такого.

– Ви зіграли весілля в стародавньому замку в Нижній Австрії. Розкажіть, як поєднували українські традиції, австрійські, що з чого перепліталося на вашому весіллі?

– Це був дуже важливий момент, звісно, нашого ритуалу, церемонії. Ми поєднали австрійські й українські традиції. З української традиції ми, звісно, ставали на рушник.

Для мене це був один із найщемливіших моментів – я стою на рушнику не в Україні, однак це все одно невід'ємна частина мене. З австрійської сторони була дуже смішна, класна мені сподобалась традиція – розпилювання колоди.

– Дерева буквально?

– Дерева, реально дерево, двостороння пилка, і ми мали її разом розпиляти. Це насправді нелегко, бо можна це зробити тільки якщо рухаєтесь абсолютно в унісон, докладаєте однакової сили, і робите це разом. Це символ, який символізує проходження складнощів подружжям.

Це дуже класно, і ти настільки це відчуваєш, знову ж таки, через тіло, через рух – до тебе приходить усвідомлення, що для проходження складнощів у подружжі вони мають робити це разом, в унісон. Через рух ти реально розумієш, що це дуже важливий елемент подружнього життя.

Ми поєднали ці традиції, і це виявилося дуже комплексно, дуже класно, дуже щемно. Знову ж таки, як я казала до цього, ми робили це весілля, мабуть, для себе насамперед, щоб просто пізнати, зробити цей перехід у подружнє життя.

І так, звісно, кардинально нічого не змінюється, бо ми вже давно разом, але цей ритуал дає якийсь додатковий ресурс, додаткові символи, які потім з тобою протягом усього життя.

– Враховуючи, що у Крістіана є своя історія з Україною, чи плануєте спільну поїздку до України?

– Ми завжди їздили разом до України, в цей час ми були разом в Україні. Я, звісно, їжджу частіше, ніж Крістіан, десь раз на два-три місяці, і ми вже декілька разів були з ним разом в Україні.

– Я подумала, що було б дуже символічно, якби ви й відпустку, медовий місяць, запланували десь в Україні, в Карпатах.

– Скажу, що ми давно про неї думаємо. Я давно хочу привести родину. Крістіан уже був у Карпатах, ми були з ним разом. Я б хотіла, щоб і Олексій уже приїхав до заходу України, побачив культуру, побачив Батьківщину саме там, де зібрано найбільший культурний код.

Так, обов'язково ми поїдемо ще не раз. Власне, для нас Україна – другий дім, для Крістіана другий дім, для мене перший. Знову ж таки, це нелегко – ми будуємо таку інтернаціональну сім'ю, і при цьому нас поєднує любов до України.

– А ви хотіли б повернутися до України остаточно, чи все-таки розглядаєте життя за кордоном?

– Я зараз живу на дві країни, використовую ситуацію по максимуму. Я живу в цій ситуації вже майже п'ять років, адаптувалася до цього, і це, власне, є моїм життям. Як буде далі – не знаю, правда.

Ніхто не знав, що буде повномасштабне вторгнення. Я не була до цього готова. Тому після цього, чесно кажучи, нічого взагалі більше не загадую наперед. Намагаюся жити максимально зараз і тут, звісно, будуючи якісь плани на майбутнє.

Знаю, що дуже хотіла б жити в Україні, в мирній Україні, в усій красі нашої країни, з усім тим потенціалом, який вона має, і головне – з потенціалом людей, які в ній живуть, бо будь-яка країна – це люди насамперед. Українці для мене – це просто…

Тому що я українка, звісно, це моя Батьківщина. Українці – це і в тому, навіть як вони розвиваються за кордоном, як повертаються в Україну з цими знаннями й беруть їх із собою. Для мене українці – це більше, ніж люди.

– Хочу поговорити ще трошки про танці, про ваше танцювальне життя в Україні. Я помітила, що найбільше люди асоціюють вас із "Танцями з зірками", особливо той сезон, коли ви перемогли з Володимиром Зеленським. Як для вас ця асоціація?

– Це дуже важлива й дуже голосна сторінка мого життя, вона проявилася ще більше, коли пан Володимир став президентом. Але до цього, звісно, асоціація з "Танцями з зірками" була завжди й завжди буде. У мене були дуже різні стани, дуже різне ставлення до того, що я так сильно асоціююся з цим проєктом, бо, звісно, я набагато більше, ніж "Танці з зірками".

Я працювала дуже багато на різних проєктах у різних країнах, не тільки танцювальних, і зараз те, чим займаюся, – це нова кваліфікація, нові навички. Але це завжди буде зі мною.

Як я до цього ставлюся? Дуже спокійно. Якщо колись мене дратувало, що люди кажуть, що впізнають мене саме за цим фактом, то з іншого боку – це правда. Звісно, люди це пам'ятають, це були неймовірні емоції. Це про враження, які люди відчувають, позитивні, це було свято для людей – сідати й дивитися це шоу. І хто я така, щоб забрати це в людей?

До мене іноді підходять і кажуть: "Ви знаєте, саме через "Танці з зірками" я вирішила займатися танцями". Це настільки зіграло потужну роль не тільки в моєму житті, а й у житті інших людей. Коли мені кажуть, що почали танцювати через мене, коли я була в "Танцях з зірками", для мене це честь. Якщо я можу принести комусь користь власним прикладом, я лише за. Тому моє ставлення спокійне, абсолютно нейтральне зараз. І знаючи, що робота мене не визначає, і "Танці з зірками" мою особистість не визначають повністю – визначають частину мене, але я не лише цей проєкт.

– Зараз в Україні починають відновлювати танцювальні шоу, зокрема "Танцюють всі", уже тривають знімання. Чи запрошували вас до участі, можливо, суддівства, загалом до роботи над цими проєктами?

– Я дуже добре знайома з продюсером цих шоу. На "Танцюють усі" я працювала колись, дуже давно, ще на перших сезонах, як хореограф-постановник, але це не зовсім моє шоу.

Якщо порівнювати "Танці з зірками", більше моя спеціалізація, хоча "Танцюють усі" теж про постановку бального танцю. Цього разу я жодним чином не брала участі.

– Чи хотілося б вам долучитися, чи ви зосереджені на своїх напрямках зараз?

– Я теж ставила собі це питання, і мені дуже цінно те, що я дуже спокійно на це реагую. У мене немає якоїсь жалості, що я в цьому не беру участь. У мене зараз зовсім інші напрямки, пріоритети, і я спостерігаю, як розвивається моє життя. Це якийсь зовсім інший виток: навіть моє навчання, яке я зараз проходжу, – усе розкриває зовсім інше моє життя, з іншими цінностями.

Це не означає, що гірше. Воно інше, для мене це абсолютно невідоме. Я знову йду в цю невідомість. З одного боку, це страшно, бо ти маєш уже репутацію, досягнення, навички. У цьому я бачу якраз сенс життя – розвиток. Бо залишатися в одній і тій самій ролі, в одному стані – мабуть, не дуже для мене особисто. Розвиток – це одна з найважливіших рис життя, дуже велика моя цінність, і я йду за цим розвитком.

Для мене те, що я не беру участь у цьому, не є якоюсь поразкою. Просто зараз мій розвиток іде в іншому напрямку. Але я дуже радію, що це відбувається, бо я вболіваю за танець, як ніхто, у різних його проявах, я дійсно знаю, що це невід'ємна частина нашого життя.

– 8 жовтня в українських кінотеатрах вийшла прем'єра "Крашанки 2.0" - фільм, де ви зіграли саму себе. Розкажіть, як вам запропонували цю роль, чому вам став цікавий цей напрямок, чи плануєте далі брати участь у зніманнях кіно?

– Так, знову ж таки про розвиток, я просто в захваті від цього досвіду. По-перше, це дуже класний фільм, добрий, комедія, яка так потрібна нам усім – просто людське добро, сміх. Важливо робити такі проєкти. Я дуже радію, що він стався.

До мене звернувся режисер Тарас Дудар, запропонував зіграти роль самої себе. Хто я така, щоб відмовлятися знятися в українському кіно? Я була дуже рада цьому досвіду, для мене це був перший досвід знімань саме в плані зіграти роль – хоч я й грала себе, це навіть не зовсім роль, але все одно треба було запакувати це в кіносцену.

Для мене це велика честь, бо, по-перше, приємно, що в мені побачили цей потенціал, запросили, щоб ми з Володимиром Гладким працювали разом, спочатку поставили танець для цієї сцени.

Володимир був неймовірно старанним учнем, усе вийшло ідеально, і потім під час знімань. Пропозиція прийшла, і я майже одразу погодилася, питання було просто по графіку, а в цілому я з задоволенням погодилася, бо це класно. Я вважаю, що українське кіно класне, і його треба підтримувати.

– Чи хотіли б ще такого досвіду, можливо, уже прямо на конкретну роль якоїсь героїні, образу, а не камео?

– Скажу, що мені сподобалося. Я, мабуть, себе бачила б десь у кіно, якщо мій типаж, мої навички підходять. Але це велика робота, цьому треба вчитися. При тому, що, звісно, в мене як у представниці креативної сфери, танцівниці, хореографа, є навички роботи з тілом. Умовно грати щось у танці для мене не проблема.

Грати по-справжньому в кіно – це зовсім інші речі, тому я себе не наголошую, не називаю актрисою жодним чином. Однак мені це цікаво, і, можливо, колись, хто знає, якась роль чи амплуа ще в мені розкриється. Але я розумію, що для цього треба вчитися, вкласти час, сили, ресурс, щоб на це дійсно можна було дивитися. Я б так сказала.

– Три роки тому ви у своєму Instagram написали: "Відчуваю себе такою наповненою та натхненною". Як ви зараз описуєте свій стан?

– Я себе відчуваю дорослішою. Відчуваю себе трошки втомленою, усе-таки великі емоції забирають такий тілесний ресурс. Відчуваю себе щасливою в партнерстві зі своїм партнером – зараз це слово дуже часто використовується.

Але при цьому відчуваю таке постійне горювання на бекграунді через те, що відбувається в моїй країні. Ця різність відчуттів називається життям. Я вже відчуваю себе живою насамперед, приймаючи всі процеси, усі моменти, які дає мені життя.