"Від реальності не втечеш": Олена Олар про акторський шлях, біль втрати батька на війні та внутрішню силу

Головне з інтерв'ю:

• Творчий шлях акторки формувався на перетині трьох міст: дитинство в Одесі, навчання у Миколаєві та робота в Харківському театрі, звідки почалася її професійна кар'єра у великому кіно та серіалах.
• В акторській роботі для Олени ключовими "червоними прапорцями" є нечіткий сценарій та відсутність творчої свободи, а головною творчою мрією залишається головна роль в історично-біографічному фільмі.
• Акторка відверто поділилася болем втрати батька-вітчима, який з 2022 року пройшов найгарячіші напрямки фронту.
• Чоловік Олени повернувся з фронту з пораненням і списався. За її словами, війна зблизила їхні стосунки та дала усвідомлення, що вони хочуть бути разом до кінця життя.
• Подружнє життя під час війни: як акторка підтримує свого чоловіка, який служить у ЗСУ, та де знаходить сили триматися, працювати й надихати інших.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Wave РБК-Україна.

– Я люблю починати з дитинства, тому що ми насправді майже нічого не знаємо про тебе як про особистість, як про людину, як ти сформувалася. Розкажи про дитинство, про батьків, де ти виросла.

– Я зі звичайної сільської сім'ї. Народилася я в Одеській області, а виросла в Миколаївській області. Ми переїхали, коли я була маленька.

А у шість років мама з моїм біологічним татом розвелася. Мій біологічний тато потрапив до в'язниці. І потім десь у років сім-вісім мама зустріла вже свого Олександра Велічка, вони одружилися, і в мене був вітчим.

Я була дитиною, яка завжди виступає, співає. У мене є КМС по волейболу. Мені здавалося, що це те, на чому я буду будувати своє життя. Я згадую такі моменти, коли я була дуже маленька, у нас було дуже багато господарства, треба було поратися: і свині, і корови. Я пам'ятаю, що в цей момент хотіла все одно якусь кар'єру. Я бачила себе десь в якихось неймовірних образах. У мене з дитинства було зовсім інше бачення себе. Навіть в тих обставинах, в яких я жила.

Я була дитиною – не можу сказати, що прям слухняною, це важко буде сказати. Особливо коли стала підлітком, раптом зняла цю маску відмінниці й почала бунтувати.

– А в чому це проявлялося?

– У спілкуванні з мамою. Я дуже сильно почала з мамою конфліктувати. У школі почала себе відстоювати, але це було спочатку трохи спокійно, а потім навіть конфлікти. Але я старалася вибудовувати свої кордони. Старалася, але не думаю, що це гарно виходило.

І синдром відмінниці дуже великий, тому що моя старша сестра була більш бунтівна, а я старалася бути слухняною. У підлітковому віці це змінилося. Я зрозуміла, що можна по-іншому поводитися, але все одно бачила дисципліну, як розвивати себе, що робити.

– Потім, коли в тебе бунт у підлітковому віці пройшов, ти перепрошувала перед мамою? За те, що їй висловлювала щось не те.

– Зараз я перепрошую. Зараз у нас з мамою інші стосунки. Зараз я більше мамі кажу, що я її люблю, тому що у нас з мамою збудувалися такі стосунки на витягнутій руці. Я не знаю, чому. Чи це я закрилася, чи мама не змогла до мене підібратися.

Я закрита людина, холодна, і не буду відповідати якимось теплом. Моя старша сестра навпаки з мамою в дуже теплих стосунках: вони дуже гарно спілкуються. Я завжди їм заздрю, що вони так спілкуються, але не даю мамі підійти ближче, у чомусь відкритися.

Тому зараз я максимально стараюся з мамою налагодити контакт. Я пішла в терапію, і коли пройшла її, зрозуміла, що причина не тільки в мамі, а й у мені. І в моєму не дозволі мамі бути ближче, ніж вона б хотіла. Тому перепрошую зараз.

– З батьком ви не спілкувалися з моменту, як він пішов?

– У сім'ї? Ні. Ми не були проти спілкуватися – ні я, ні Марина. Але так склалася його доля, що він як доросла людина не доклав максимум зусиль для того, щоб налагодити контакт зі своїми дітьми. Так сталося.

– Ти народилася в Одесі, так? Потім ви приїхали в Миколаїв, і ти в Миколаєві почала навчатися, а потім у Харкові. Зараз у Києві живеш. Тобто географія така доволі широка різними містами.

– Носила мене доля. У Миколаєві я хотіла вступити на фізвиховання в педагогічний інститут, оскільки займалася волейболом.

Я була шоста в рейтингу, але не було сімейного бюджету навчати мене на контракті. Мама сказала: "Вступай куди захочеш, як захочеш, але тільки на бюджет, тому що контракт ми не потягнемо". Я це розуміла. Нормативи я склала гарно, але пройшла дівчинка з пільговою категорією і пройшла поза конкурсом.

Я спускаюсь, забираю документи. Мені кажуть: "Повчіться хоча б пів року, ми потім вас переведемо, ви одна з найкращих за нормативами". Але коли тобі вже сказали, що ти на контракті, а грошей немає – які там пів року? Немає грошей навіть на те, щоб приїхати в Миколаїв, усе дуже скромно. Я йду вниз і бачу училище культури.

Бачу, що там останній день конкурсу, документи з собою. Заходжу. На картинках у фоє хор співає. Думаю: в хорі я не буду співати, бо викрикуватиму, мене б туди й не взяли. Потім дивлюся – танці. Думаю: я танцюю гарно, але теж не хореограф.

І потім бачу написано: "Видовищно театралізовані заходи". Я думаю: "Це моя професія, чому ні?" Мене беруть на бюджет, і я стаю режисером-педагогом видовищно театралізованих заходів.

– Це випадково взагалі сталося?

– Завжди думаю про те, що це професія мене обрала. Все так логічно й органічно складалося, що не треба було надзусиль, щоб потрапити туди. На третьому курсі ми проходили практику, мене запросили в театр ляльок у Миколаєві. Там я познайомилася з мистецтвом театру, коли ти на сцені, а не за лаштунками.

Київ взагалі не розглядала, тому що старші курси вступали в Харківський театральний інститут Котляревського і казали: "Вступай у Харків, там класні викладачі, тебе навчать". Я вирішила йти на анімацію – на актора ляльок, а потім повернутися в театр і працювати там, бо закохалася в театр. Для мене це було неймовірно.

Приїжджаю в Харків, зустрічаюся на кафедрі з Леонідом Вікторовичем Садовським. Він на драмі. Я вступаю на ляльки й подаю документи на драму. Я розумію, що буду вчитися на драмі. Тоді ще не розуміла, що таке драма і як вона відрізняється від ляльок.

Миколаїв – це був початок несвідомого вибору кар'єри, а Харків – це становлення професійної акторки. На третьому курсі мене запрошують у театр Шевченка.

– Розкажи про переїзд у Київ. Чому взагалі, якщо в Харкові все так класно розвивалося?

– На якійсь репетиції я зрозуміла, що це все – максимум, якого я можу тут досягти. Це тішило моє акторське его: люди приходять, дивляться, їм подобається, носять портрети й квіти.

У 2016 році я закінчую інститут, продовжую працювати в театрі, але розумію, що кіно не буде. А я мріяла бути акторкою і театру, і кіно. Зрозумівши це, вирішила їхати в Київ. Я вже приїздила сюди на зйомки, реклами, відправляла візитки. Не думала залишатися тільки в театрі.

Коли сказала, що йду з театру і їду в Київ, звісно, мене довго відговорювали. Приїхав народний артист з "Театру на Лівому березі", подивився на мене й сказав, що Митницький шукає героїню, їм було б цікаво подивитися на мене. Приїжджаю, але Митницький захворів. На конкурсі мені дають разові ролі.

Я ж приїхала "зірка", а мені дають разові ролі на малій сцені. Пару тижнів ходжу на репетиції, але треба платити за квартиру, а грошей немає. У театрі ставки дуже маленькі. Я була на пів ставки, потім перевели на ставку, і я пішла з театру. Гроші в професії мене ніколи не цікавили.

Йду в нікуди, і все стає дуже погано. Роботи немає, нікуди не запрошують, на пробах реклам не беруть. У Харків їжджу догравати вистави, і кожен раз доводиться грати велику акторку, яка приїздить з Києва. Усі в гримерку прибігають: "Як там?", а ти: "Все дуже добре". А всередині флешбеки, як тебе нікуди не беруть. Навіть у рекламу не беруть!

І ти не розумієш, у чому проблема. Привезла ту саму амбіційну, талановиту людину, а тут ти абсолютно не потрібна. Зараз, пройшовши цей шлях, я маю статус, коли мене запрошують і я навіть відмовляюся, і розумію, чому так було.

У Харкові все йшло нормально: ти вчишся, з театру приходять люди, бачать твою роботу й дають роль. Тут ти приїздиш абсолютно нікому не відомий. За 30 хвилин на пробах ти не можеш показати увесь багаж. Багато акторів, які приїздять у Київ, не мають успіху, а ті, хто вчився тут, спокійно йдуть далі.

Якщо за сім хвилин тебе не роздивилися, причина навіть не у твоєму таланті. Я теж не самородок. Коли мене не взяли в театр, це був великий удар. Довелося йти в анімацію за 250 гривень. Стояла в торговому центрі й думала: "Ось я мала театр, вистави, гримерку, статус... А тут довелося стати лялькою пасхального яйця за 250 гривень". Я роздавала візитки, щоб заробити на квартиру.

Це мене вбивало й ранило. Знімала цей костюм, маска була мокра від сліз – не розуміла, навіщо зробила такий крок назад. Зараз про це не жалкую, вважаю, що все було правильно.

– Можемо стверджувати, що тоді в Харкові ти зловила трошки зіркову хворобу?

– 100%! Не трошки. Приїхала сюди: "Я зірка, беріть мене". Це сильно вдарило по моєму его та самолюбству. Я приїхала в Київ з абсолютною вірою, що тут мене всі чекають.

– А чому відмовляли? Пояснювали?

– Кожна відмова била по мені. Зараз я можу аналізувати, наскільки гарно пройшли проби. Це відчувається, коли ти приходиш підготовлений і готовий забрати роль, продюсери й режисери це бачать. З кожною відмовою я втрачала віру в себе. Це нормально: актор сумнівається кожен раз, виходячи на сцену чи майданчик.

Тоді я була максимально впевнена, що такої як я в Києві немає. А коли відмовляють певну кількість разів, розумієш, що проблема в тобі. Звісно, приходиш на проби все менш і менш впевнена.

Це ланцюжок відмов. Найбільша моя відмова – це серіал "Спіймати Кайдаша".

– Ти пробувалась на Мотрю?

– Так. Я пам'ятаю, що Тараса Цимбалюка вже затвердили й шукали Мотрю. За декілька днів до зйомок мені сказали "ні". Для мене це був удар, бо я була впевнена, що це моя роль, відчувала себе як риба у воді.

Потім були й інші відмови, хоча мене все одно затверджували на епізодичні та лінійні ролі. Але коли хочеш більшого, бачиш тільки негативне: кажуть два рази "ні" і десять разів "так", але ти зациклюєшся на "ні". Віра в себе ламалася. 2018 рік був найгіршим для мене професійно.

– Що для тебе найскладніше в акторській професії?

– Бути чесним із глядачем, тому що камера – це дзеркало душі. У театрі ти можеш сховатися за персонажем, за одягом, а в кіно перед камерою прикрити себе не можеш. Ось погляд, ось очі.

У театрі – жива енергія. А в кіно я бачу, коли вмикається серіал, наскільки актори не в моменті. В кіно найважче бути чесним з глядачем. Дивлюся комедії, а бачу сумні очі. Мені боляче за акторів, бо розумію, як їм важко.

– А який жанр найскладніший для тебе?

– Я не відокремлювала б жанр, в усіх жанрах я неймовірно прекрасна. Комедія складна для точності: трохи перебрав – і це вже кривляння. У драмі важливо бути влучним за емоцією: дав трохи більше сліз – і все посипалося. Вони всі складні, але треба знати технологію професії.

– А що приносить найбільше задоволення в роботі?

– Тішити моє его! Це я жартую. Коли хочу піти від відповіді, захисна реакція – жарти. Найкраще в професії – відчуття, що ти впливаєш на людей своєю роботою. Я сама люблю дивитися на Аль Пачіно, де Ніро, вони на мене впливають.

У цей складний час я вмикаю кіно і на дві години можу покинути реальність. Вдячна професії, що можу дати людям таку можливість. Нести відповідальність за те, що транслюєш з екранів – найпрекрасніше.

– А яке в тебе ставлення до блогерів у кіно?

– З одного боку вважаю, що професії треба вчитися, мати навички, розуміти літературу й театр. Я не хочу пояснювати людині елементарні речі на майданчику. Людина без інструментів не може повторити дубль за дублем.

Але є моменти в українському кіно, коли беруть блогера чи співачку, і саме на цій особистості кіно грає. Іноді це влучно. Але коли це роблять просто для мас-маркету, щоб привести глядача... Ми переконалися, що медійні люди можуть привести аудиторію, але в кіно мають бути професійні актори.

Я хочу професійної мови в кіно. Є самородки, але здебільшого мені соромно. Чому не взяти немедійну людину, навчити й зробити з неї зірку? Зараз час мас-маркету й соцмереж, коли людина в шапці профілю написала "актор", ти не можеш сперечатися.

– Олено, ти недавно поділилась новиною про свого тата. Співчуваю тобі. Розкажи, як його звати і як він став на захист країни?

– Олександр Леонідович Величко. У 2014 році він був в АТО. Не військовий за фахом, пішов добровольцем. Потім повернувся. Працював у селі на птахопромі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, 26 лютого 2022 року він уже був на укомплектуванні, бо мав військовий вишкіл.

Ми дуже пишалися ним, бо в ті перші дні ніхто не розумів, як усе буде. І той крок, що просто зібрати речі та поїхати на докомплектування важив багато.

Мій вітчим – хоробрий, добрий. Прожили з мамою 27 років, і він жодного разу на мене не кричав. Був дуже світлим. Мені треба говорити про нього в минулому часі, прийняти, що це сталося... Він вклав у мене багато гарних якостей: бути чесним, доброю людиною, заробляти чесно.

Він був у 9-му окремому стрілецькому батальйоні. Херсонський, Бахмутський, Харківський напрямки – завжди на нулі, ніколи в тилу. Він був артилерист. Це його свідоме рішення - бути не далі, ніж за 2 кілометри до ворога. Завжди казав: "Я не пущу їх до своєї сім'ї".

– А він складними моментами ділився чи оберігав?

– Оберігав, ніколи нічого не розповідав. Приїжджав у відпустку щасливий, що вдома, збирав усю сім'ю разом. Був тим стрижнем, на який нанизувалася наша родина. І зараз це важко усвідомити, що цієї серцевини більше немає.

– Як ви дізналися про його загибель?

– Він пішов у СЗЧ. У нього була восьма контузія. Достатньо часу просив командира дати відпустку або полікуватися – цього не було. Він не влаштовував конфлікти, а сам поїхав у госпіталь. Почав погано бачити на одне око. Побратими казали, що його важко буде виносити, бо тато великий, високий мужчина. Він просив ротації чи переведення в тилову частину. Але не було заміни. А він служив майже чотири роки, останні 5-7 місяців був у СЗЧ.

Забував усе, на око не бачив, боліло серце. Нам він нічого не розповідав. Мені він кілька разів казав, що у нього сумбур в голові, що він погано розуміє, що відбувається. Під час служби на нулі у нього були моменти, коли вони сидять у посадці, і його за руку виводили з позиції. Подзвонив командиру, сказав, що збирається йти. Зібрав речі й поїхав додому.

Я приїхала з Києва, пару днів ми були разом. Тато тішився, що я навчилася гарно водити машину. І під час нашої зустрічі він сказав, що хоче відновитися і повернутися на службу. Ми шукали шляхи через адвоката, до якого командира звернутися. Вся сім'я його підтримувала, будь-яке його рішення. Він багато віддав війні: чотири роки на перших позиціях.

Він був вимотаний морально й психологічно, казав: "Фізично я здоровий, а внутрішньо давно мертвий". І ми не вважали, що батько перебільшує.

– Ви бачили, що війна його морально дуже змінила?

– Звісно. Це вже була не та життєрадісна людина, якою він пішов на фронт. Але він тримався, не хотів засмучувати маму. Коли це сталося, я була в селі поруч, телефонувала. Тато не брав слухавку, телефон вимкнувся. Я поїхала перевірити, була впевнена, що все добре. Заходжу в хату – і знайшла тата в душі. Одягнений, просто зупинилося серце. Вибігла на вулицю, почала викликати поліцію, службу, обдзвонювати рідних, готуватися до прощання.

Частина мене померла разом із ним. Не могла повірити, що це станеться саме так. Чи були ми не готові? Коли людина на війні, то рідні до всього готові. Мама навіть ремонти робила так, щоб тато, якщо отримає поранення, почувався зручно в будинку. Але я не очікувала, що зайду в хату і побачу батька вже мертвим на підлозі. Я цього ніколи не забуду. У рандомні моменти з'являється ця картинка.

Найважче було бачити маму: вони з татом майже 30 років були разом. Для неї це невимовна втрата. Вони зберегли любов впродовж життя, і мені було дуже радісно бачити, як мати радіє, коли батько дарує квіти, як розквітає, коли чує від нього компліменти. Вона збиралася прожити старість разом з ним, бачила їх тільки разом.

У церкві я попросила в батька вибачення за свою постійну зайнятість. Краще дзвоніть батькам зараз, бо коли бачиш тіло в труні – більше нічого не зможеш сказати.

У Києві мене сильна накрила апатія. Життя стало фоном. Тримає великий акторський проєкт: на майданчику повністю відключаюся, бо маю робити свою роботу. Ніхто не винен, що в тебе горе.

А вдома плачу, дивлюся його відео й тіктоки, які він мені надсилав. Бо він це дуже любив, і дуже голосно сміявся, коли я йому щось скидала. Він мав чудове почуття гумору.

– Твій чоловік теж служив?

– Він пішов у перші дні на фронт, отримав поранення в Гостомелі. За сукупністю поранень і втратою слуху його списали, він виключений з обліку. Зараз працює в охоронній фірмі, відновлює здоров'я, підтримує побратимів.

Служив він у добровольчому батальйоні, потім перейшов в інтернаціональний. Він був добровольцем, жодних контрактів не підписував. Не мав фінансової підтримки. Його побратими зараз на сумському напрямку, і він досі підтримує з ними зв'язок. Бо людина у війську, більше не зможе жити без цього.

– Як війна змінила ваші стосунки?

– Ми стали набагато ближчими. Він довіряв мені, коли був лежачим і потребував моєї допомоги. Прийшло усвідомлення, що хочу прожити з ним усе життя. Мені подобається алегорія, що стосунки – це вогнище, куди ти постійно підкидаєш дрова. І в наш вогонь ми періодично кладемо дрова, вдвох гріємося. Ми одна команда, 13 років разом. Ми вдвох розв'язуємо проблеми. Він – мій стовбур і опора.

– Твоя цитата: для мене роль – це можливість втекти від дійсності. Що ще допомагає зараз долати реальність?

– Я не знаю, як від неї зараз втекти, коли за вікном постійно щось вибухає. Ти їдеш по Берестейському проспекту після тренувань і бачиш тіла мертвих людей. Їдеш по мосту, який щойно намагалися підірвати. Я не можу від цього втекти. Але намагаюся.

Спортзал тримає, читаю літературу про війну, дивлюся українські серіали й шоу, стендап. Це мене стосується, я маю знати ситуацію, і я це люблю. Це моя професія. Але від реальності повністю не втечеш, ти в ній живеш. Навіть коли їдеш за кордон, то відчуваєш провину, коли є привід для радості. І не можеш відгородитися від новин з України.