Не той тепер Одіссей

Гомер написав "Одіссею" у VIII столітті до нашої ери. Це один із найважливіших для західної культури текстів. Він був безліч разів перерозказаний – від "Улісса" Джойса до "О, де ж ти, брате?" Коенів. В сучасній українській літературі, до речі, теж є переосмислення "Одіссеї" – "Ловець океану" Володимира Єрмоленка.

Крістофер Нолан теж не раз звертався до цього тексту і називає його важливим для себе, і так чи інакше інтерпретує його мотиви у своїх фільмах – у тому ж "Інтерстеларі", наприклад. Тепер Нолан екранізував "Одіссею". Вийшов – очікувано масштабний голлівудський блокбастер.

Що маємо? Багато епізодів і дійових осіб випало, деякі образи і події трактуються зовсім по-іншому, ніж у давньогрецькій поемі, і це нормально. Звісно, змінена логіка подій в античній літературі все відбувалося з волі богів, зараз у нас кожен сам коваль свого (не)щастя. Звісно, змінена мораль героїв – гомерівський Одіссей не карався і не мучився від того, що руйнував і убивав, бо мораль була геть іншо. Але про це пізніше.

Ще є костюми, архітектура, зовнішність акторів тощо, які не відповідають історичній епосі. Я скажу зараз, чому це бісить і чому про це так багато говорять. Те, що нам показують у фільмі, – воно на загальному плані ніби таке, як треба, але коли починаєш придивлятися, то не таке. І оця не_разюча відмінність дратує, на неї хочеться ткнути пальцем і заволати: "Агов, ви що, придурки, це ж корабель вікінгів, а не греків!". Це схоже на "ефект моторошної долини", коли якась істота має вигляд людини, ну майже людини, але ми ж бачимо, що це не людина, і це жахає, або ж дратує, смішить. Якби Одіссей і його поплічники були одягнені в джинси і сучасні броніки, то питань достовірності не виникало би – було би ясно, що Нолан знімає кіно про сучасне американське суспільство (а він робить саме це), а Гомерова "Одіссея" – це лише фабула, лише привід поговорити.

Втім, усе дуже гарно. Ноланівський троянський кінь однозначно став би переможцем конкурсу краси серед усіх троянських коней. Острів Каліпсо зачаровує грою світлотіні, циклоп вражає дизайном обличчя, Цирцея дає прекрасний майстер-клас ручної ліпки. Лестригони викликають замилування і питання "Що це було?". От сирени зовсім розчарували, бо ми їх не бачили і не чули, їх присутність зіграв сам Одіссей, а це якось нечесно – не те, чого чекаєш від блокбастера.

Мене дійсно зачепив епізод у царстві Аїда, коли до Одіссея вийшли всі його померлі. Оця армія померлих зі своїми питаннями до живих виглядала справді як частина великого міфу.

"Одіссею" Нолана легко аналізувати отак поепізодно. Щось вдалося краще, щось гірше, десь виникли питання, а загалом красиво. Але якщо дивитися на цей фільм в цілому, то що це?

Гомерова "Одіссея" – це міф, тобто універсальна історія, що промовляє для нас про важливе, про щось таке, що стосується всіх, що стосується людської природи, що стосується того, як узагалі відбувається життя. Цю фабулу, цю оболонку можна взяти і начинити власними рефлексіями, тобто зробити універсальну історію конкретною, пояснити, як саме вона звучить для тебе і твоєї спільноти зараз.

Що ми бачимо. У Нолана це історія про людину, що повертається до себе/ додому після пережитої травми, а саме війни. Є нюанс, що сильно заважав мені співпереживати герою. Одіссей був у війську ахейців, що зруйнувало Трою і убило всіх мешканців. Тобто у війську агресора. З розмови з Пенелопою ясно, що Одіссей не хотів іти на цю війну, але мусів (десь ми подібне чули). Повертаючись додому, Одіссей продовжив грабувати острови, що траплялися по дорозі, адже йому потрібна їжа. Ну звісно.

Тут я хочу ще раз нагадати, що в оригіналі Одіссей чинить саме так (і гірше) і не зазнає жодних докорів сумління – тодішня мораль і не передбачала докорів у подібних обставинах. Тому безглуздо підходити до древнього тексту із мірками нашої моралі. Але фільм Нолана є сучасним твором, що показує нам людей із сучасною психологією.

Тож у Нолана Одіссей переживає, що він убив стількох людей і знищив місто (це так), переживає, що стільки його підлеглих загинуло (власне, всі), переживає, що вони загинули з його вини (часто так). Його совість – це Афіна, яка час від часу являється Одіссею, аби потеревенити.

Кадр з фільму "Одіссея"

Мене гризе думка, що Нолан зняв те, в чому не розбирається. Він не пережив війну на власному досвіді. Зграя моїх ШІ не знайшла свідчень того, що Нолан інтерв’ював ветеранів чи якось вивчав життя-буття військових, коли готував цей фільм. І мені йдеться не тільки про психологію, а й про те, як взагалі діють військові.

Наприклад, історія про циклопа, де герої самі заходять в печеру монстра і вирішують його дочекатися, і таким чином опиняються в пастці. Знов-таки, це близько до тексту оригінального твору, але в фільмі стільки відступів від оригіналу, що міг легко бути ще один, аби герой не виглядав дурнем. Єдине виправдання, яке я йому придумала: ми дізнаємося про поневіряння Одіссея з його власних слів, коли він говорить із Каліпсо. Можливо, він є ненадійним оповідачем і перебільшує свою провину.

Втім, Одіссей так-сяк справляється з бентегою і повертається додому. Там виявляється – ого! – що його домівку уже майже загарбали залицяльники Пенелопи. Одіссей розбирається з тим кодлом і возз’єднується з сім’єю. Власне, тут усе, як книжка пише.

Кадр з фільму "Одіссея"

Чи зворушує мене ця історія? Ні. Це історія загарбника, а мене не хвилюють травми загарбника. Втім, я допускаю, що саме цей ракурс важливий для американського суспільства, зважаючи на їхню манеру брати участь у різних війнах. Тому ми знову маємо героя, який чинить паскудно, але ж погляньмо йому в душу, вона така загадкова і цікава, і в нього там є своя правда. Ну так, ну так.

"Одіссея" Гомера – це великий міф про повернення як таке. "Одіссея" Нолана – це голлівудський блокбастер. Він красивий, величний, його варто подивитися, і навіть подивитися в ІМАХ, як радить режисер. Подивитися, знизати плечима і перечитати Гомера. Там багато цікавого. Наприклад, як правильно принести баранів у жертву.