"Імунітету від розлучень не існує". Олена Борисова про життя на дві країни, виховання п'ятьох дітей і кризи в ресторанному бізнесі

– Олено, розкажіть про ваше дитинство. Ви з Одеси. Хто ваші батьки, як вони вас виховували?

– Я народилась у Білгороді-Дністровському, це 80 кілометрів від Одеси, у родині інженерів. Дитинство було дуже щасливе, згадую тільки з теплом. Багато часу проводила з дідусем і бабусею біля моря й лиману.

– А сьогодні в Одесі залишається ваша родина?

– Моя мама там. Звісно, важко літній людині кудись переїжджати, але вона дуже позитивна, активна й каже: "Я все одно буду у себе вдома, не зважаючи ні на що".

Коли почалася повномасштабна фаза, тато й мама з родиною поїхали спочатку до Польщі, потім до Словенії, але згодом повернулися…

– Ви розповідали, що досліджували свій рід, глибоко в це занурювалися. Які відкриття ви для себе знайшли?

– Мама з Одещини, тато з Херсонщини. Пощастило, що ми встигли зробити ці дослідження, поки архіви ще існували на Херсонщині – зараз там уже нічого немає, маю надію, що хоч щось зацифроване.

Рід дуже цікавий і з боку батька, і з боку мами. З маминого боку виявилося, що мій пращур був соратником Богдана Хмельницького – уманський полковник Йосип (Осип) Глух. І цікаво, що одного з моїх синів звати Йосип. Коли я його так називала, не знала про цей факт, і друзі дивувалися: "Що за дивне ім'я?" А виявилося, що це якось інтуїтивно збіглося, і для мене це дуже важливо.

Я навіть додала знайдену інформацію про нього до Вікіпедії. Вважаю, що знати своє коріння дуже важливо – без цього немає бази, на якій будується подальше життя.

– Що спонукало вас дослідити рід аж до часів Хмельницького?

– Не знаю, батьки теж питали: "Навіщо тобі ця інформація?" Вони розповідали те, що пам'ятають зі слів своїх бабусь і дідусів, а в мене якась внутрішня місія – у мене багато дітей, і я вважаю, що вони теж мають знати, хто були їхні пращури.

Олена Борисова (фото: WAVE RBC.UA)

– Поговорімо про ваш бізнес – до родини й дітей ще повернемося. Розкажіть про ресторани, про вашу компанію. Як ви заснували вашу справу?

– "Gastro Family" вже 17 років. А цього року буде вже 25 років мого особистого досвіду в ресторанному бізнесі: я почала працювати у 17 років, паралельно навчаючись в університеті.

Перший ресторан, "Борсук" на Печерську, відкрив мій колишній чоловік Дмитро Борисов – з цього все й почалося. Коли ресторану виповнився рік, ми почали працювати разом і відкривати далі – різні бренди, концепти.

Зараз понад 50 закладів, навіть точну цифру назвати важко, бо щось закривається, щось відкривається – і саме зараз готуємось до зими. Є власні заклади, є партнерські франчайзингові, і чотири заклади у Польщі.

– Тобто Дмитро покликав вас працювати разом?

– Так, на позицію CEO.

– І звідти виросли до таких масштабів. Ви згадали про кілька закритих закладів цієї чи минулої зими – "Канапка Бар" у Києві та ще кілька. Це було пов'язано з нестабільними обставинами?

– Звісно, є обставини, на які ми не можемо вплинути – це не про те, що концепт не працює. Частина гостей, які роками ходили до нас, виїхала. Змінився загалом шлях гостя – люди зайвий раз не їдуть у центр спеціально, а ходять десь біля дому чи роботи.

Купа обставин поза нашим контролем – це життя, щось завжди закривається, щось відкривається. Я намагаюся ставитися до труднощів по-філософськи, як до трампліна для чогось нового. Це не програш, а просто дуже дорогий досвід. Я продаю свої послуги в агенції, розуміючи, скільки все це коштувало за ці роки, і ділюся досвідом. У мене немає факапів – є лише дорогий досвід, і все.

– Якщо аналізувати роботу закладів під час повномасштабної війни – яке одне рішення допомогло вам стабілізувати ситуацію в компанії?

– Одне слово – люди, команда. Команда, якій я довіряю, яка зі мною понад 10 років, а дехто й 20 – ще з попереднього бізнесу. Найважчі рішення завжди пов'язані з людьми.

– А як ви працюєте з кризою на ринку праці, адже не вистачає рук?

– Звісно, ми всі живемо в одній країні з однаковими обставинами, але у мене дуже сильна команда топменеджерів, тому рішення ухвалюються швидко. Плюс наші формати на кшталт "Білого наливу" (їх понад 40) – там працює молодь до 25 років, і гості теж молоді, тому фінансова модель добре складається: люди там взаємозамінні – сьогодні наливаєш сидр, завтра відкриваєш устриці, післязавтра сидиш за касою.

Але для закладів вищого рівня це ж так не працює – там треба шукати людину на конкретну посаду. Так, там складніше – різні кухарі, холодний чи гарячий цех. Але загалом гостей стало менше, тому й процеси, і меню спрощуються – купа обставин змушує по-іншому дивитися на фінансову модель і роботу з людьми.

– Якщо про відвідувачів, як змінився потенційний відвідувач українського ресторану, його чек, поведінка?

– Я люблю людей, тому можу говорити тільки позитивно. Чек змінився: раніше в середньому було три позиції, зараз дві – людина зайвий раз не замовить десерт чи келих. Люди стали ходити рідше: раніше тричі на тиждень, зараз раз чи на якусь подію. Але все одно ходять, бо хочуть цей флешбек у минуле без війни – маленькі ритуали, традиції.

Люди ходитимуть завжди, хоча ми готуємось до цієї зими й чесно не знаю, як ми її пройдемо. Сподіваюся, план, який ми собі вигадали, спрацює, бо минула зима пройшла не так, як планували: до таких морозів ми не готувалися. Планували, що заклади працюватимуть з генераторами, але коли -20, хто піде на Хрещатик їсти устриці? А витрати – оренда, зарплати – залишаються незалежно ні від чого. Коли в приміщенні +8, люди сидять в одязі – точно не перше місце, куди підеш у морози.

– Як готуєтеся до цієї зими, враховуючи можливі морози?

– Насамперед – фінансовий план, резерви, кредити, продумуємо, як будемо це проходити. Сьогодні в мене буде зустріч з командою – вирішуватимемо, що закривати, куди переїжджати.

– Тобто без закриття закладів не обійтися. Для вас це болюче рішення?

– Звісно, це як діти – у мене немає закладу, який я люблю більше чи менше, у кожного своя історія, партнери, гості. Зараз найпростіше – вирішити, що робити з командою: головне, що вона є. Ми просто приймаємо все як є.

– За яких умов ви можете відмовити потенційному покупцю франшизи?

– Раніше ми не продавали франшизу людям без досвіду, зараз продаємо і навчаємо разом. Дуже важливо, звідки гроші, і хто буде партнером, бо франчайзинг – це про партнерство, важливо, щоб цінності хоч трохи збігалися.

– У вас були випадки, коли ви відмовляли через сумнівне походження грошей?

– Так. Коли люди вкрали гроші, наприклад, у держави.

Олена Борисова (фото: WAVE RBC.UA)

– Це дуже відповідальна позиція. Якщо говорити про європейський ринок, у чому різниця у відкритті закладу в Україні й у Європі? Скажу зі свого досвіду відвідувача: в Україні сфера послуг "вистрибує зі штанів", аби привабити гостя. У Європі щодо ремонту навіть не заморочуються, набагато простіше.

– У нас чотири "Білих наливи" в Польщі, і не можу сказати, що ведення бізнесу там сильно відрізняється – навіть середній чек схожий. "Білий налив" – продуктова франшиза, ми імпортуємо сидри й наливки з України, важливо, щоб продукт був однакової якості в будь-якій країні.

У Європі дуже великі податки, тому про зайвий ремонт навіть не йдеться, і зазвичай там сімейні ресторани, де вся родина працює – інакше, наймаючи стільки людей, як у нашій моделі в Україні, прибутку не залишиться. Мої партнери-франчайзі в Європі самі закривають частину позицій – у них теж працює ця фінансова модель.

– Якщо не зважати на безпекові питання, де легше відкрити заклад, з пошуком приміщення, оформленням тощо?

– Звісно, в Україні. В Європі є свої ресторанні мережі, і цікаве приміщення віддадуть насамперед місцевим рієлторам і компаніям. Коли ми будуємо заклад у Європі, все обладнання робимо в Україні – це дешевше навіть з урахуванням перевезення.

І значно швидше – в Україні ми можемо побудувати ресторан за півтора місяця, тоді як у Європі все набагато повільніше.

– Погоджуєтеся, що український сервіс можна вважати одним з найкращих у Європі? На чому наші заклади знижують планку, чого нам не вистачає?

– Я вважаю, у нас супер сервіс, ми клієнтоорієнтовані – так склалося, що українці це вміють і люблять. Але сервіс у Європі інший: там, коли українці відкривали заклади, внесли туди й салони краси, і цей підхід – але місцевим це просто не потрібно.

Якщо чогось немає, це не означає, що воно потрібне. Вони теж роками платять великі податки та розуміють, що не можуть найняти й гардеробника, і паркувальника – тому мені зрозуміло, чому в них інший сервіс.

– Ресторанний бізнес – нестабільна історія, важко утримувати в часи війни. Якби він, наприклад, не вистояв, яку альтернативу ви розглядаєте?

– Ресторанний бізнес загалом – операційний, як велосипед: поки крутиш педалі, він їде. Він завжди був непростим, хоч зі сторони здається мрією багатьох. Кожен день доводиться залучати всі процеси й контролювати – це було непросто ще до війни й до COVID, а зараз ще важче.

Але це половина мого життя, і зараз я розбираюся, що мені цікаво робити ще додатково – на цьому шляху поки що.

– Тобто у вас ще немає відповіді?

– Є, але поки не готова про це розповідати.

– Ви тривалий час керували компанією разом з колишнім чоловіком, а зараз самостійно. Що особисто змінилося для вас – в ухваленні рішень, у манері керування?

– Я завжди була CEO і всі стратегічні й операційні питання вирішувала разом з командою. Коли ми починали бізнес разом, кожен виконував свої обов'язки й отримували спільний результат.

З одного боку, зараз легше – я на 100% сама ухвалюю рішення, з іншого – є питання, де не вистачає партнера, особливо в такі часи. Але я приймаю все як є і зараз даю команді більше повноважень, бо ми давно разом, ніхто з команди не поїхав.

Я живу на дві країни, частину часу проводжу в дорозі, і бувають моменти, коли людям на місцях мають швидко приймати рішення, не чекаючи мого погодження. 1 серпня – вперше за всю історію компанії – я найняла CEO, щоб зняти з себе операційні питання і зайнятися додатковими напрямками, які мені цікаві.

Наприклад, моя агенція "Сапунова" – це стратегічний консалтинг для різного бізнесу, там є творчість, натхнення, бо операційний бізнес – це не про творчість, а про аналітику й цифри, які я теж дуже люблю: дослідження ринків, створення продуктів, масштабування.

Я дуже творча людина, і, зрештою, дописала свою книгу – зараз шукаю форму, як донести її людям, а не просто надрукувати й продавати. Там дев'ять розділів, перший – про рід. Це такий маніфест життя, історія однієї жінки, але не автобіографія.

– Якщо в якихось питаннях бракує експертизи Дмитра, чому ви ухвалили рішення, що всі права й бренди повністю переходять лише вам? Не пропонували залучити його на рівні експерта?

– Ні, ми так вирішили спільно. Історія закінчилась як пари й партнерів, цінності змінилися, і зараз ця експертиза мені не потрібна. За весь цей час я не зверталася до нього за порадою – жодного разу.

– Коли він відкривав свої заклади у Словенії й, наскільки я знаю, зазнав збитків (близько 100 000 євро) і закрив їх, – він не звертався до вас за консалтингом?

– Ні. Наше спілкування обмежується лише питаннями дітей.

– Дозвольте трохи нетактовне запитання: ви розповідали, що виховання дітей – повністю ваша відповідальність, включно з дозвіллям і навчанням. Чи немає в вас образи, що на вас усе навалилося одразу – і вся компанія, і п'ятеро дітей?

– Дмитро бере участь у вихованні дітей, але все це був мій вибір: я подала на розлучення, ми закрили питання спільного бізнесу – це мій вибір, я несу за це повну відповідальність.

Олена Борисова (фото: WAVE RBC.UA)

– Ви домовлялися про виплату аліментів, розподіл фінансових зобов'язань щодо дітей?

– Так, усі питання ми узгодили.

– І ви, і Дмитро говорите про причину розлучення як "розбіжність цінностей". Можливо, розшифруєте, що це означає – почали рухатися в різних векторах розвитку?

– Для мене важливий момент – це люди загалом, і якісь рішення, що не відповідають моїм цінностям щодо людей, я просто не можу приймати. На жаль, так склалося, що в нас були спільними й бізнес, і родина – тут завжди є дві сторони, сильна й слабка.

Цінності, які Дмитро почав нести в бізнес, а потім і в родину, мене не влаштовували, і все – я не можу жити з людиною чи працювати з іншими цінностями.

Але я дуже вдячна за цей досвід – усі ці роки ми були щасливі, у нас четверо спільних прекрасних дітей. Це теж про дорослу позицію – вміти домовлятися, бо як одружуватися всі знають, а імунітету від розлучення не існує.

– Як ви думаєте, чи варто будувати романтичні стосунки на роботі, якщо зрештою, розлучаючись, ви розходитеся і як партнери?

– По-перше, коли це тільки починається, ти не думаєш про те, як розлучатися – навпаки, здається: цікава людина, спільна справа, яку любиш, – це дуже романтично.

Але треба розуміти, що будь-яка історія має початок і кінець, або трансформацію. Якщо партнери переходять на новий рівень, йдуть далі, але кризи й трансформації будуть відбуватися завжди, бо ми дорослішаємо, змінюємось, набираємось досвіду.

Тому я завжди за те, щоб прописувати на "березі" все, що стосується нового бізнесу з будь-якими партнерами – як ми будемо розходитись, а не як ділити мільйони.

– Згодом ми знову почули про Дмитра Борисова в контексті його YouTube-каналу і російської мови. Коли ви це побачили, як поставилися, що подумали?

– Що це катастрофа. Слава Богу, Дмитро, як будь-яка людина, яка може помилятися, вже за добу перепросив і сказав, що щось переплутав.

– Повернімося з бізнесової історії у ваш підлітковий вік – є одна цікава історія. У 17 років ви почали працювати й тоді ж переїхали від батьків у самостійне життя. Розкажіть про цей період, чим ви тоді керувалися?

– У 17 років я вперше винаймала квартиру з подружкою в Одесі, біля вокзалу, за 40 доларів – платили 50 на 50. Я дуже хотіла бути вільною. Вісім років професійно займалась легкою атлетикою, і з підліткового віку пам'ятаю переважно тренування й школу.

У 17 років закінчила ДЮСШ, почала жити сама, вступила в університет – хотіла свободи, заробляти свої гроші, бо мама завжди казала: "Виростеш, заробиш і купиш собі все, що хочеш".

Перша робота – в магазині мого дядька, у лікеро-горілчаному відділі, пів року вивчала касову дисципліну й основи бухгалтерії, потім працювала в ресторані дядька і паралельно вчилася в університеті. Пригадую ці часи дуже тепло.

– Це, очевидно, було й важко. Але ви були щасливою людиною?

– Абсолютно. Пам'ятаю свою першу зарплату – поїхала на "сьомий кілометр" і купила джинсовий костюм на всі гроші. Це, мабуть, найщасливіша мить мого життя – той костюм був символом свободи.

– Батьки казали: "Лєно, годі, повертайся додому"?

– Так, бо умови в зйомній квартирі були жахливі. Але свобода була важливіша за будь-які умови. Дякую батькам, що не забрали мене авторитарно – вони приїжджали в гості з жахом, бо було дуже холодно, зима, і мама спитала: "Може, поїхали додому?", а я відповідала: "Ні".

Зараз моя донька Катя, їй 17, робить по суті те саме – вступила в університет цього року, працює офіціанткою в ресторані та мріє зняти собі квартиру чи кімнату, вже над цим працює.

– Ви не будете її зупиняти?

– Абсолютно ні – у мене п'ятеро дітей, навпаки, рада, що вона так сепарується від мене.

– Цікаво, що вона теж починає свій шлях у ресторанному бізнесі. Ви не пропонували їй роботу у своїй компанії?

– Ні, принципова позиція – має все зробити сама.

– Ваша чи її?

– Моя. Вона питала: "Мамо, можеш допомогти?", але сприймає це нормально.

– Розкажіть про інших дітей. Хто чим займається?

– У мене п'ятеро дітей: Каті – 17, Борису – 12, Йосипу – дев'ять, Іллі – вісім, Лідії – п'ять. Усі різні й цікаві: вчаться в школі, різні гуртки – біатлон, теніс, футбол, балет.

Спорт – обов'язково, це і власний приклад, і головне правило багатодітної родини: усі мають бути зайняті. Я живу, по суті, в постійному "таборі" – коли в дітей є вихідні, у мене немає, бо я маю продумати їм дозвілля. Я антигаджет-мама, свідомо створила правило мінімум гаджетів, тому ми ходимо на рибалку, по гриби тощо.

– Як саме мінімізуєте гаджети?

– Телефони чи планшети є тільки для навчання. У молодших дітей телефонів немає взагалі – вони є тільки в Каті та Бориса, вони самі їх купили за свої гроші. Гаджети – тільки на канікулах, планшети – для навчання з репетиторами, на вихідних трохи можна.

Вони, звісно, питають: "А в моєї однокласниці телефон є з дев'яти років, а в мене немає?" Я кажу: "Давай тоді порівнювати все інше". Я завжди кажу дітям, що кожен живе своє життя, я нікого ні з ким не порівнюю – ні в навчанні, ні в чомусь іншому.

– Якщо в дитини протест проти якихось правил – не хоче на спорт чи на рибалку?

– Домовляюсь. Авторитарно неможливо – це просто ламає дитину. У всьому іншому домовляємось, десь трохи "включаємо" маніпуляцію, але завжди домовляємось – я чую своїх дітей.

Олена Борисова (фото: WAVE RBC.UA)

– Як ви ухвалили рішення жити на дві країни задля безпеки дітей?

– У нас будинок у районі Буча-Ірпінь. Коли все почалося у 22-му, ми з Дмитром ухвалили рішення саме з міркувань безпеки дітей – вони дуже злякались. Думали, що виїжджаємо на тиждень, а вже п'ятий рік.

Розумію, що кожна родина сама вирішує, як правильно – ніхто не знає напевно. Розумію, що багато втрачаю: кожного місяця 10 днів я в Україні, 20 – з дітьми в Європі, теж працюю. Це свідоме рішення – бізнес без мене не працюватиме.

У планах – повертатися в Україну. До дороги я ставлюсь як до подорожі, де можу побути на самоті: читаю книги, слухаю подкасти, роблю такий інформаційний вакуум – спеціально не роблю цього вдома, щоб саме в дорозі проводити час із собою.

– Чому саме Словенія?

– Це вийшло випадково, жодної стратегії не було.

– Діти бачать своє майбутнє в Україні, розуміють, що повернуться?

– Звісно, багато часу проводимо на канікулах, наприклад, у Карпатах, паралельно вчать українську програму, їздять в українські табори. Вони розуміють, що готуються й навчаються для того, щоб згодом працювати в Україні.

– Як вони сприйняли війну, що запитували? Вони ж були доволі маленькі.

– Лідії п'ять, з них чотири вона прожила в Європі, знає кілька мов – словенську, англійську, всі вчаться в міжнародних школах. Вона нічого не пам'ятає, але ми постійно про це говоримо, тримаємо традиції, робимо все, щоб зберегти в дітей ідентифікацію, що вони українці.

Ми обговорюємо, дивимось різне – вони обожнюють Діму Комарова, різні відео про війну. Вони розуміють, що відбувається, і мають свою позицію.

– Розкажіть трохи про побут із п'ятьма дітьми – забезпечуєте самостійно чи є помічники?

– Звісно, є, інакше я б тут не сиділа. Дмитро допомагає з дітьми, коли я не в Словенії, живуть у будинку зі мною. Є одна няня, людина, яка допомагає в побуті, і водій, бо в дітей багато секцій, виходять з дому о 7:45, повертаються о 20 вечора.

– Часто чую полярні думки – одні кажуть, дитина має бути зайнята, мати хобі, а інші – "не чіпайте дитину, хай проживає щасливе дитинство". Як ви балансуєте?

– Насамперед питаю дітей, що їм цікаво. Наші діти зараз кажуть "мені сумно" – раніше такого не було, ти йшов гуляти, сам себе чимось займав. А зараз, оскільки ми виховуємо, щоб чути дитину, її бажання, – але, повторюся, багатодітна родина непроста, і діти мають бути зайняті.

Я власним прикладом показую, що займаюся спортом – ми разом катаємось на велосипедах тощо. Є секції, є вільний час у школі, де можна погратися з друзями чи обрати гурток – у них є вибір, але є й система, за якою живе вся родина. Це база, інакше можна з глузду з'їхати.

"Ваша школа, репетитор, секції – це ваша робота", кажу дітям. Вихідні проводимо разом, плануємо, що хочемо. Я завжди спілкуюсь із дітьми як з дорослими, бо кожна дитина – особистість, усі різні, кожному потрібен свій підхід і увага. Це моя основна робота.

– Чи виникають у них ревнощі, боротьба за увагу?

– Звісно, виникають. "Чому ти покликала спершу його, а не мене?" Не дай боже переплутати ім'я – таке буває. Розмовляю з ними, якщо бачу проблему – працюємо з психологами, це нормально.

– Чи буває, що емоційно зриваєтеся на дитину?

– Звісно, я звичайна жінка, можу накричати. Якщо розумію, що не варто було, потім перепрошую, пояснюю, що я теж жива людина. Це нормально й правильно – перепрошувати, бо в них усе життя попереду, і треба розуміти, що помилятися нормально.

– Розкажіть про ваш розпорядок дня. Думаю, він щільно заповнений.

– Я системна людина з дитинства, займалась спортом, тому без графіка жити не можу – мені важлива структура. Прокидаюся о 6 ранку щодня, крім відпустки чи канікул. Є година, щоб приготувати сніданок, зайнятися своїми справами, побути на самоті.

Потім прокидаються діти, я везу їх у школу, і з 8:30 до 17:00 – час для себе: обов'язково спорт щодня, потім робота, зустрічі. Коли я в Україні без дітей, розклад розписаний до 23:00. Коли з дітьми, забираю зі школи, секції тощо, теж усе планую.

Близько 20 вечора всі купаються, читаємо книжки, о 21:00 відбій. У мене лишається година для себе, і о 22:00 я теж сплю – без серіалів. Мені важливо спати вночі, інакше не буде відновлення.

– Ви хотіли б ще дітей?

– Так, двох точно хотіла б.

– Це намічений план чи просто відкритість до цього?

– Плану немає, але мені це цікаво, я люблю дітей, кожна дитина для мене – новий проєкт. З майбутнім чоловіком, якщо вирішимо народжувати ще, – я готова.

– Складається враження, і сьогодні, і з попередніх ваших інтерв'ю, що ви зараз хочете відійти від ролі бізнесвумен і бути просто жінкою. Помиляюсь чи це справді так?

– Ні, я просто жінка – і все. Все свідоме життя я в бізнесі, ця роль мені комфортна. Я саме тому найняла CEO, об мати більше часу на нові напрямки й бізнеси, а не тому, що хочу відійти.

– Де ви черпаєте натхнення й ресурс? Для всього цього потрібно багато сил.

– У дітях, у друзях, у коханні. Я дуже люблю життя у всіх його проявах, і воно теж мене любить.

– Мені подобається фраза "полюби світ, і світ полюбить тебе": тоді він починає давати тобі й людей, і можливості – головне бачити ці речі навколо себе.

– І головне – знайти шлях до себе, це непросто. Головне завдання нашого життя – познайомитись із самим собою, а потім навчитися себе любити – це теж непросто, і тоді всі навколо будуть любити тебе.

– На скільки відсотків ви знайомі з собою?

– Не знаю, думаю, це шлях довжиною в усе життя. Але мені подобається, як я проходжу крізь свій "вогонь" із моїми цінностями, і я пишаюся цією частиною себе.

​​​​​​​Олена Борисова (фото: WAVE RBC.UA)

– У вас завжди було це відчуття гордості й любові до себе?

– Не завжди. У нас, українських підприємців, є синдром самозванця – думаєш: "Боже, я так мало зробила". А потім дивишся на свій графік і думаєш: "Як людина взагалі витримує такий графік?" – і знову пишаєшся. Постійні гойдалки туди-сюди.

– Що зрештою дало усвідомлення "я молодець" – робота над собою чи хтось збоку сказав?

– Це, мабуть, комплекс усього – у мене теплі стосунки з друзями, з кумами, у мене 13 хрещеників, я вмію дружити та люблю людей. Батьки завжди мене хвалили – я долюблена людина, скажімо так.

– Які книги ви читаєте, які фільми дивитеся? Дайте невелику добірку.

– Залежить від настрою, люблю читати одразу кілька книжок. Рекомендую Едіт Егер, книгу "Вибір" – вона дуже актуальна для нас, українців.

Багато читаю по бізнесу, зараз про штучний інтелект. Але без насильства над собою – якщо немає настрою, не читаю, кажу собі: хоч одну сторінку на ніч.

Фільми дивитися реально немає часу – хіба щось із дітьми, фантастику. У дорозі люблю дивитись ютуб, подкасти – щось лайфове, залежно від настрою.

– Яке відкриття про себе ви зробили за останній час?

– Що я класна людина. Це постійна думка про себе, залежно від того, як я живу своє життя – мені все подобається.

– Що для вас сьогодні успіх?

– Раніше я казала, що успіх вимірюється грошима. Зараз не можу однозначно сказати "я успішна людина" – це занадто вузько. Мені ближче сказати, нехай нескромно звучить, що я класний друг, хороший роботодавець – люди роками зі мною і не звільняються, бо я зрозуміла людина й виконую обіцянки, несу відповідальність за все, що роблю. Слово "успіх" мені якесь заїжджене, не працює так просто.

– Цікаво, що зазвичай під успіхом мають на увазі кар'єру, бізнес, а ви назвали ціннісні речі – дружбу, відповідальність, стосунки з людьми.

– Саме так. Тому казати "я успішна жінка" – не моє слово, я його не люблю.

– А яке ваше слово в контексті досягнень?

– Можна говорити конкретно про кожну сферу: я багатодітна мати – це факт. Я підприємець, рестораторка, але як виміряти, успішна я чи ні? Якщо я зараз закрию всі заклади через війну, значить я неуспішна? А що з моїм досвідом тоді? Тому це не про "успішний успіх".

– Яку пораду ви дали б собі в 17 років?

– Діяти й нічого не боятися. Головне – діяти.