"Я боюся тиші": Володимир Гладкий про дружину та весілля, невиліковну хворобу, першу головну роль в "АТП Перевізниках"

Володимир Гладкий – актор театру і кіно, зірка серіалів "Дільничний з ДВРЗ" та "АТП Перевізники". Поєднуючи комедійне амплуа з глибоким самоосмисленням, він активно волонтерить для ЗСУ, створює власний контент і відверто говорить про помилки минулого та сучасні виклики української культури.

В інтерв'ю для Wave РБК-Україна Володимир Гладкий розповів про самостійне дитинство 90-х, навчання паралельно у двох театральних вишах, деталі нещодавнього весілля та боротьбу із хронічним недугом.

Головне з інтерв'ю:

• Володимир виріс у Білій Церкві в умовах повної самостійності, змінив чимало робітничих професій перш ніж знайти себе в акторстві.
• Актор критично оцінює свої знімання в російських проєктах до 2022 року, називаючи цей період ганебною сторінкою, та наголошує на важливості жорстких правил для розвитку якісного українського контенту.
• Влітку Володимир одружився з коханою Наталією, яку знав із дитинства на Черкащині. Пара зіграла затишне весілля для найближчих на 60 гостей.
• Протягом останніх десяти років актор бореться з хворобою Бехтерєва – автоімунним захворюванням суглобів і хребта. Він продовжує займатися спортом, триматися на позитиві та допомагати Силам оборони.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Wave РБК-Україна.

– Розкажи про своє дитинство: чим займалися батьки, як виховували тебе?

– Батькам я вдячний за те, що вони мене не контролювали абсолютно ніде. Це давало мені як дитині самостійність. З серії: "Мам, я пішов". Куди пішов, з ким пішов – нікого це не цікавило.

Мама працювала на заводі в Білій Церкві, виробляла гальмівні колодки. А тато працював увесь час на будівництвах, їздив у Краснодар, Москву – вони там розбудовували московські об'єкти, які зараз треба всі знищити. І ми завжди залишалися то в тітки, то в сусідів, то ще в когось.

Ти сам по гаражах бігаєш, набиваєш шишки, вчишся сам жити, і це насправді дуже класно. Я навіть у лікарню сам пам'ятаю ходив у сім років.

Пам'ятаю, що картоплю вже вмів чистити й смажити в сім років. Літні канікули я весь час проводив у селі. Це була школа життя, бо перше кохання, перші поцілунки, перша дискотека – усе було в селі. І це дуже класно.

Мене ніколи ні до чого не змушували. Я сам хотів. Бачу: "Ромо, ти куди йдеш?" – "Мама погнала на танці". – "Я з тобою піду!" І так я пішов займатися танцями. Сам собі займався, чим хотів.

У мене навіть не було такого: "Ти зробив домашку чи ні?" Я просто знав, що мені треба робити домашку, щоб завтра не виправдовуватися. Або якщо не зробив, то завтра маєш викручуватися чи на перерві щось доробляти. Не скажу, що я суперкласно вчився, але школу закінчив без трійок.

Це все, що можу сказати про дитинство. Сам світ так підштовхував: ти сам обираєш, куди і як рухатися. Так само й з вибором професії: десь учителі підштовхували, десь сам розумів.

Я на СТО пропрацював у 15 чи 16 років. Зрозумів: йдеш на побачення, а в тебе руки сині від мастила, ти їх драєш, там холодно, якось не прикольно. Ремонтувати прикольно, але майбутнього в цьому не бачив.

Потім хотів бути водієм маршрутки, але для цього й освіти не треба було. Однозначно знав одне: не хочу жити в Білій Церкві.

– Як ти прийшов до акторства?

– В 11 класі я не знав, куди піду. У 10-11 років ходив на танці. У нас були новорічні казки, де ми грали розбійників. Керівниця каже: "Треба, щоб хтось сказав фразу". І всі: "Гладкий, Гладкий!" Це був мій перший вихід. Потім ішов по школі, а мені казали: "О, актор іде!"

Пам'ятаю, як гуморески розповідав. У нас була вчителька Наталя Вікторівна, вона організовувала вечори, де діти з батьками розказували гуморески. Це допомагало виступати на публіку. А в іншій школі мене викликає директорка. Я йду й не розумію, за що – цього разу я ж нічого не робив! Заходжу, вона посміхається: "Ми будемо новорічну казку робити, ти гратимеш чорта". Усім зайшло, кажуть: "Іди в акторство!"

Пішов вступати в театральний інститут Карпенка-Карого – не взяли. Питають: "Хто такий Станіславський?" Кажу: "Не знаю, мабуть, якийсь мужик". – "У театрі був?" – "Ну, на Буратіно ходили". Вони: "Господи, людина взагалі не з професії!" Лисий, кривозубий, звуки шиплять... Відмовили.

І я вступив до Поплавського. Дякуючи Бильченко Ніні Анатоліївні – це педагогиня від Бога. Вона в тому "дикому камені" побачила потенціал і почала його розкривати. Вчила людським якостям: "Акторами можете й не стати, головне – будьте людьми".

Потім викладачка зі сценічної мови Віра Петрівна каже: "У тебе звуки шиплять, одягай брекети та відрощуй волосся, бо лисий – це нікуди не годиться". Так я змінював образ. Дякую батькам: хочеш налисо – стрижися, хочеш одягатися як дурник – одягайся. За цю свободу я їм дуже вдячний.

Перші два курси я вчився в Поплавського на платному, бо на бюджет не пройшов. Був проєкт "Крок до зірок", я там у костюмі ведмедика виводив дітей на хрестик. Закінчив сесію на всі п'ятірки, підійшов до Поплавського: "Я ведмедиком працюю, переведіть на бюджет". І перевели!

Там треба було ще прослуховування пройти, але схема спрацювала. A паралельно мене на третій курс взяли в Карпенка-Карого.

– Це цікаво: ти паралельно вчився у двох акторських вишах?

– Дякуючи Ніні Анатоліївні, яка домовилася про прослуховування. Мене взяла Євгенія Олександрівна Гулякіна. Обіцяла на бюджет, а взяла на платне.

І виходило так: я стипендію з Поплавського заносив у Карпенка-Карого! На четвертому курсі в Поплавського й на третьому в Карпенка-Карого вчився паралельно. Викладачі йшли назустріч, пропускали першим на іспитах.

– А для чого було вчитися і там, і там?

– Був стереотип, що диплом Карпенка-Карого дуже котирується. Хоча за всю акторську кар'єру в мене ніхто жодного разу не запитав про диплом! Це не працює. З моїх одногрупників – що в Університеті Культури, що в Карпенка-Карого – у професії залишилося по п'ять людей з курсу. Решта займаються іншим.

– Це нестабільна робота. Величезну роль відіграє акторська удача й знайомства.

– Знайомства не працюють. Ти можеш дружити з продюсерами й режисерами, але якщо не підходиш на роль, тебе не візьмуть. На якусь маленьку роль – можливо, але акторська професія на виду. Це як хірург: якщо не вміє оперувати, це одразу видно.

Продюсер хоче успішний проєкт. Якщо візьме на велику роль того, хто не справляється... Це як будувати міст: "Вмієш?" – "Ні". – "Нормально, по знайомству зробиш". І міст розвалюється. Так і продюсер теж хоче, щоб його картина була успішна й професійно зроблена.

Знайомства не допоможуть. Потрібна удача. Знаю багатьох талановитих акторів у театрах Одеси чи Івано-Франківська, але в кіно їх не помічають. Головне – щоб у тебе вірили, і щоб ти сам у себе вірив.

– А в тебе було таке, що дуже чекав на роль, а тобі не передзвонили?

– В акторській професії це постійно. Я навіть боявся читати сценарій, якщо персонаж дуже подобався – знав, що тоді не затвердять. Зробиш проби ідеально – і не пройдеш. Забобони з'являються. Тому в якийсь момент вирішив: не читаю сценарій наперед, хай буде як буде.

Але дуже важливо, щоб у тебе вірили. Дівчата з Mamas Film Production Алла й Марина, коли знімали "Дільничний з ДВРЗ", реально в мене повірили. Коли генеральні продюсери кажуть: "Красавчик!", це мотивує.

І мотивують глядачі, які пишуть після вистав: "На дві години забули про все". Я в театрі граю тільки комедії.

– Це принцип?

– Просто зараз і так багато драми в житті. А в комедії важче грати. У драмі включили музику, пустили дощ, ти став – і всі думають: "Оце гра!" A в комедії, якщо люди не сміються – це провал.

Буває, актор ридає на сцені, а глядача це не чіпляє. От у фільмі "Крашанка" Стас Боклан не плаче, нічого такого не робить – просто говорить наповнено, і в тебе ком у горлі. Чи Олеся Жураківська. Найбільше люблю акторів із широким діапазоном: тут ти смієшся, а за мить хочеться плакати. Контрастний душ!

– Хто для тебе ще такі визначні актори, на кого орієнтуєшся?

– Залежить від робіт, ролей. Мій партнер В'ячеслав Довженко – у нього фантастичний діапазон від комедії до глибокої драми. Він уміє розбирати сцени, з найпростішого епізоду робить шедевр.

У нас взагалі багато талановитих акторів. Питання знову ж таки в удачі та аудиторії. Хтось грає в Одесі чи Франківську геніально, але не пробивається на екрани. A хтось зіграє одну роль, і це постріл. Як моя подруга Даша Петрожицька – чудова актриса з величезним діапазоном. Ми з нею в ТЮГу працювали, були ноунеймами. А потім вона зіграла в "Папіку" – і стала зіркою.

Але найважливіше – перевірка зірковістю. У Даші було 1500 підписників чи зараз сотні тисяч – вона залишається людиною. Для мене неважливо, яка в людини посада, скільки грошей і яка машина. Головне – людяність і простота.

– Ти гарно розхвалюєш колег, похвали й себе! Як вибудовуєш персонажів? У чому ти класний актор?

– Мені здається, я вмію робити смішні речі. Мені це подобається. Коли робиш речі, які веселять людей – не тільки в акторстві, а й у компанії – і людям стає світліше, це класно.

Але до себе я самокритичний. Дивитися на себе на екрані – мука. Зараз вийшла "Крашанка", я сиджу на показі й знаходжу купу мінусів. Хоча друга частина вийшла дуже вдалою: є й комедія, і драма, і класний танець з Оленою Шоптенко.

У нашій професії ти не можеш сказати: "Я суперталановитий, розвиватися далі нікуди". Тоді заростеш мохом. Треба рухатися. У молодості в мене були два амплуа: або поліцейський, або бандит.

– Чисто через зовнішність?

– Так, такий типаж.

– Хотілося вистрибнути з цього, зіграти щось нове?

– Звісно! Будь-якому актору хочеться нового.

Коли я тільки прийшов у ТЮГ, просився на різні ролі. Дуже хотів зіграти Фігаро. І мені дали цю роль за рік до звільнення з театру. Але знаєте, усе має бути вчасно. Пам'ятаю, граю Фігаро: там басейн на сцені був, я пірнаю, виринаю, дивлюся – а мої колеги в масовці танцюють, сміються, приколюються. A мені треба зараз купу тексту вивалити. І я думаю: "Хочу назад у масовку!" Дали головну роль – мав би радіти, а воно вже переболіло.

– Чи є в тебе професійна мрія – зіграти в історичному кіно чи головну роль у масштабному серіалі?

– Моя символічна мрія – зіграти Путіна, якого тягають по Червоній площі й щоб це було на реальних подіях! Сьогодні кожен українець мріє, щоб метеорит прилетів і Російська Федерація просто перетворилася на океан.

А щодо акторства: впевнений, українське кіно ще проявить себе. Мрію про український фільм, про який говоритиме весь світ, як про "Тіні забутих предків".

– "Дільничний з ДВРЗ" та "АТП Перевізники" – два серіали, які асоціюються з тобою. Не боїшся застрягнути в цьому амплуа?

– Я критичний до себе. Не скажу, що я майстер перевтілень, який змінюється до непізнаваності. Все одно граєш від себе. Я той самий Вован Гладкий з дитинства.

Загадувати наперед не люблю. Поки не вийду на майданчик і не відзнімемо весь сезон – не повірю, що це сталося. Щоб не ділити шкуру невбитого ведмедя. Скільки разів було: по гонорару домовилися, дати забронювали, а проєкт заморозили! A ти в голові вже ті гроші витратив.

На початку кар'єри знявся в проєкті "Кузня зірок", твоє обличчя на бігбордах, і ти чекаєш слави... А вона не приходить. Це класний урок: не зачаровуйся, щоб не розчаровуватися. Нам треба робити своє: хто не воює – допомагати ЗСУ й лупати цю скалу.

– "АТП Перевізники" – твоя перша головна роль?

– Так, перша велика. А ще є "Дільничий з ДВРЗ". І там така складна класифікація. Там заглавні ролі разом зі Славіком Довженком. А інші ролі головні, але ніби позаду. А в "АТП Перевізники" - я, Артем Горбач і Семен Зозуля - у заглавних. Це ті, на кому весь сюжет тримається. Але не треба забувати, що в інших ролях знімаються дуже класні актори.

– А як відчувалося запрошення на головну роль? Це ніби перемога особиста?

– Та ні. Це величезна відповідальність. Але я до цього був готовий, бо мав уже досвід інших ролей. Хвилювався перед першим знімальним днем, але радий, що мій персонаж і наш дует зі Славіком зайшов глядачам. Бо ми там робимо величезну роботу. Ми вдень могли по 2-3 бійки могли знімати.

На зніманнях буває важко: наприкінці вересня купалися в холодній воді поруч із дохлою рибою! Ідеш додому – смердиш болотом, але ж ти – актор! Але я люблю свою роботу. Головне – отримувати кайф від справи, а не лише заробляти гроші.

У мене якось журналістка запитала, скільки грошей за фільм я отримую. Це некоректне питання, але я скажу так: ти можеш купу грошей заробляти, але не отримувати задоволення від професії. І якщо поставити на шальки терезів задоволення і гроші, то я оберу перше.

– У "Крашанці" в тебе роль військового. Як сприймаєш її під час війни?

– Сьогодні людина цивільна, а завтра – військовий. Завжди будуть різні коментарі: хтось питає, чого одягнув форму. Але хтось мусить грати й такі ролі, і навіть ворогів.

Головне – суть і посил. Після деокупації Херсонщини ми везли волонтерку, і староста села сказала: "Завдяки вашому серіалу "Дільничний з ДВРЗ" ми пережили окупацію". Це давало їм віру й розраду. Наша робота – це моральна і психологічна підтримка.

– Зараз важливо знімати багато різного контенту. В Америці знімали купу всього – і поганого, і якісного – і так сформували індустрію.

– Американці й зараз знімають багато шлаку. Зараз дуже багато негативу в коментарях. Була історія: у Хмельницькому нас везе таксист, російськомовний: "Да наше украинское кино – га*но!" Я питаю: "А що ви дивилися?" – "Я не смотрю!" Кажу: "Я ж не можу сказати, що ваша машина й ви як таксист – гі*но, поки не проїдуся".

Я от дивлюся, що всі корупціонери наші – з "Мідас" і все інше розмовляють російською мовою. Російська мова для мене – як іржа на старому "Жигулі" або як гі*но на чоботях: якщо не помиєш, смердітиме. Мрію, щоб мої діти взагалі не знали російської мови.

– Тобі ж довелося вивчати її з нуля для певних ролей?

– Не з нуля, але доточувати. Не пишаюся тими зніманнями. З 2014 року ми були інструментом у руках російської пропаганди. Єдине, сподіваюся, якщо якийсь незрілий росіянин подивиться той серіал, зайде на мою сторінку й побачить правду про Росію та Путіна – це хоч когось протверезить. Говорю це і сам собі не вірю.

Але загалом це ганебна сторінка моєї біографії. Я не мав такої твердості, як Римма Зюбіна чи Ірма Вітовська, які одразу відмовилися грати російською й з росіянами.

– Якби ти зробив цей вибір у 2014 році, чи мав би ти сьогодні таку популярність?

– Римма Зюбіна та Ірма Вітовська не знімалися в Росії, але їх усі знають і поважають. Російська культурна експансія забрала в нас молодість: у клубах ми танцювали під "Руки Вверх" і "Иванушки". Вони нав'язали це нам. Зараз я принципово не слухаю російського, не дивлюся й блокую рекламу. Якби українське кіно й музика розвивалися з 90-х без меншовартості, усе було б інакше.

Дуже багато помилок було зроблено, зокрема, в розвитку культури, але історія допомагає нам вчитися на наших українських помилках. Але зараз іде відкат: молодь дивиться "Слово пацана", слухає російське. І аргумент "У нас купа військових розмовляє російською" – маніпулятивний.

Окупанти на захоплених територіях нищать усе українське. Якщо ти говориш українською – ти фашист. Я вважаю, ми маємо жорстко виборювати уми й створювати якісний український контент. Лагідна українізація має бути з чіткими правилами: на роботі – тільки українська. Виходиш з роботи – говори, як хочеш. Тільки жорсткі правила зі штрафами мають виправляти цю ситуацію, бо ми зараз воюємо з противником, який зовсім не дотримуєшся правил.

Багато моїх знайомих переходять на українську, ламано, із помилками – і з кожним днем у них виходить усе краще. Не бійтеся помилятися!

– Поговоримо про приємну подію – обручка на пальці! Ти одружився, вітаю! Це було в липні. Розкажи, як ви познайомилися з дружиною.

– Наталя з мого села на Черкащині, де я проводив канікули. Вона була сестрою мого друга, який, на жаль, у 18 років загинув на мотоциклі. Я знав її з дитинства малою. А дорослою вже не знав.

Вона була в Німеччині, а коли приїхала – ми зустрілися у селі. Ми якраз везли волонтерську допомогу на Херсонщину, вона прокоментувала допис – і зав'язалося спілкування. А коли зустрілися з нею в селі, то посиділи на греблі, поспілкувалися, і я зрозумів: це моя людина.

Двох тижнів або двох місяців спілкування достатньо, щоб зрозуміти погляди людини на життя. Навіть краще, коли спочатку виникає душевний контакт, а вже потім усе інше.

– Через скільки ти освідчився?

– Ми довго спілкувалися. Це було поступово. Не хотів просто розписатися – хотів свята, хотів побачити Наталю у весільній сукні. І мрія здійснилася! І просто під час весілля я зрозумів, що щасливий, бо маю прекрасних друзів і дружину, які надихають.

– Як ти освідчився, якщо не секрет?

– Це не було супер романтично. Кохання любить тишу, хай це залишиться між нами. Але вона – моя людина, і це головне. Це як кораблик у штормовому морі, який знає, що є гавань, де його завжди чекають. Коли тил закритий – це найбільша цінність.

– Весілля зараз дорого зіграти?

– Залежить від канонів. У нас було 60 людей. Ми спочатку взагалі хотіли в селі в шалаші, у стилі 80-90-х. Вирішили через 10 років зробити таке повторне весілля! Це має бути весела історія. Я був вісім разів свідком і ведучим на багатьох весіллях. Головне – не розкіш, а люди поруч.

– Що для тебе змінює штамп у паспорті?

– Якщо до весілля все було добре, то й далі буде добре. Це юридичне фіксування й привід зібрати найближчих людей. На весілля треба запрошувати тільки тих, кого дійсно хочеш бачити, а не "для галочки" чи родичів, яких не знаєш.

– Чим займається Наталя? Вона пов'язана з акторством?

– Ні, працювала вихователькою в дитячому садку, потім нянею. Зараз вивчає мови й шукає новий напрямок. Вихователь – важка й, на жаль, недооцінена професія в нас. Це має бути високооплачувана робота. Як і актори: після 5 років навчання в театрі отримують 12 000 грн. В національних театрах – 20 тисяч, з яких ти маєш 15 віддати за квартиру. А далі що? Таксувати? За кордоном люди на пенсії відпочивають, а в мене батьки-пенсіонери досі мусять працювати.

– Ти нещодавно розповідав про невиліковну хворобу. Як дізнався про неї?

– Насправді ця хвороба в мене вже 10 років. Просто я не знав, що це саме ця хвороба. Коли я довідався про цю хворобу, для мене це був удар. Але насправді це дуже розповсюджена хвороба. І багато хто з людей думає, що це просто спина болить.

Протягом 10 років в мене весь час вилітав сідальний нерв. Але завдяки тому, що я весь час займався спортом, воно так не прогресувало. У 2015 році було таке, що я взагалі з ліжка встати не міг. Це ще тоді трошки молодший був. Тоді якось там прокапались, а насправді це вже тоді були перші ознаки.

І ось ми закінчили "АТП перевізники", у мене був проєкт "Корпорат". І я в якийсь момент розумію, що не можу ходити. Тобто знову защемило нерви настільки, що ти з ліжка встаєш в чотири етапи.

Потім у мене почала напухати гомілка. Я подумав, що це або легкий перелом, або вивих. Я зробив рентген – нічого немає. Потім те саме сталося з коліном.

Ця хвороба працює так: імунна система думає, що це якась загроза і б'є по твоїм міжхребетним хрящикам. В якийсь момент хребет може так зростися як "бамбуковий хребет", якщо не звертати на це увагу.

І я потрапив до одного лікаря, який засумнівався в діагнозах і почав перевіряти далі. Ми почали здавати аналізи, і виявилось, що це Бехтерева. Зараз я приймаю ліки, далі займаюсь спортом. І принаймні я знаю, куди мені рухатись.

Але моє життя не змінилось, я так само займаюся спортом. Просто тепер на постійній основі приймаю таблетки й двічі на місяць колю уколи, вони досить дорогі. Хвороба невиліковна, але вона може увійти в ремісію.

Насправді це не дуже прикольна штука. У футбол я любив грати, зараз я не можу в нього грати. Ну тобто ти все одно відчуваєш це кожного дня. Зранку ти встаєш як дубовий, наче після дуже важкого тренування.

Друзі, в кого є така хвороба, не переживайте, просто рухайтесь, займайтесь спортом і знайдіть собі хорошого ревматолога, і все буде добре.

– Що тримає твій ментальний стан у нормі?

– Віра в ЗСУ, допомога хлопцям, збори на авто й запчастини. Коли ти назбирав 130 тисяч на колеса для "Урала" на фронт, і бачиш вдячні очі хлопців, хоча саме ти маєш бути вдячний їм за те, що вони роблять на фронті. І спілкування з ними.

І ти розумієш: якщо твоя допомога хоч трохи їм дух піднесе, то це щастя. І спілкування з цими хлопцями надихає, бо вони живуть в окопах, далеко від сім'ї, але вірять в перемогу. Загалом потрібно оточувати себе позитивними людьми.

Гумор, любов і віра. Будь-який конфлікт можна вирішити гумором. Зараз дуже потрібно бути взаємно красивими, як писала Ліна Костенко.