"Я всього натерпілася". Ніна Набока про втрату трьох чоловіків, роль в італійському кіно та мобілізацію

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Wave.

– Ви родом із Донеччини, місто Курахове. Розкажіть про ваше дитинство. Як ви його пригадуєте?

– Я скажу вам правду: нічого так не запам'ятала в житті саме як дитинство. З дитинства мене називали Нінка-артистка, я в клубі виступала з п'яти рочків. Рішення стати акторкою було з самого ранку, коли я народилася. І не тільки в мене таке враження було, а й у всіх, бо я з п'яти років не вилазила зі сцени. Так що проблем із цим не було.

А що стосується війни, то розбили моє село, зайняли Курахове. Немає мого батьківського будинку, розбили. Це село, де мої хрещені, діди, прадіди й батьки поховані. І навіть туди прилітало, на кладовище. Оце трагедія в житті.

Бо нічого у мене немає нічого щасливішого подумати, ніж про своє село. Я весь час думаю поїхати, посидіти на лавочці, з кимось зустрітися, кого знаю. А зараз це вже не вийде, це страшно. Ну, я сподіваюся, що поїду.

– Чи був у вас період щасливіший за дитинство?

– Ні, це все робота. Приємна, улюблена робота, а спогади – це дитинство, це най-най-най. У сьомому класі я, дівчина з села, перемогла на читацькому конкурсі Донецької області. Є такі спогади приємні. Я читала воєнний вірш "Балада про пісню", але це було російською мовою.

А взагалі село в нас українське. Росіяни до нас приїхали після 30-х років, а нашому селу вже 300 з лишком років. Корінні жителі (у мене ще прапрадіди жили по батьковій лінії) – Сорока, Набока, Притула, Чумак, Холод, Мороз – усе це були українські жителі.

Українські села були, заселялися росіяни працювати на шахтах, у міста заселялися після 30-х років. Я добре знаю, що таке Донбас і кого туди заселяли. "Зеками" всі хутори кишили, я вчилася з їхніми дітьми. Я добре знаю, що таке Донбас.

– Ви найменша, четверта дитина в сім'ї. Розкажіть про ваших братів, сестер. Де вони, чи ви спілкуєтесь?

– Старша сестра у мене жива. Валентина Петрівна Чепурна на 13 років старша. З неї все й почалося, бо вона привила мені любов до театру: закінчила режисерський у Києві. Раніше був великий будинок піонерів, вона керувала мистецькими гуртками, готувала мене до виступів. Ми вдвох з нею пішли по культурі.

А друга сестра, що на два роки старша за мене, зараз у Новій Зеландії у дочки. Розбрелися всі. Валентина поїхала до сина в Чернівці, а Наталка поїхала в Нову Зеландію. Це мої любимі-прелюбимі сестри.

– Наталка не кликала вас до себе?

– Кликала. Ну, куди я поїду? Я в житті нікуди не поїду. Там її дочка, вона поїхала. Хоча друга дочка тут, біля мене, племінниця. Чекаємо, бо вона дуже хоче на Батьківщину, не хоче бути в Новій Зеландії.

– А вони давно там живуть?

– Це як війна почалася. Дочка їх туди забрала. І так же війна почалася – Валентину син забрав. Це в мене брат, і сестра Наталка, що на два роки старша. Він закінчив Воронізький технологічний інститут, а ця – торговий інститут. Ці пішли зовсім по другій дорозі, а ми з Валею…

– Ви часто спілкуєтеся?

– Я їжджу до неї. Вона ж у Чернівцях. Я й зараз буду їхати до неї. До Наталки важко приїхать. Наталка шахматістка велика. Ми зовсім різні.

– А ви легко знаходите спільну мову із сестрами, якщо ви такі різні?

– Ні, ми рідні. Це ми різні по своїх уподобаннях. А так ми найрідніші, нема рідніших сьогодні. Ми ще схожі дуже.

Ніна Набока (фото: Wave RBC.UA)

– Розкажіть, як до вашого рішення стати акторкою цього поставилися батьки.

– Прекрасно. Вони знали, що я ні в зуб ногою в математиці, ні це саме... Куди я можу піти? Тільки туди.

Ти розумієш, це ж село. Ніхто в якихось професіях не розбирається. Мама у нас не наполягала: як ти вирішила, так ти й хочеш. Ніхто нікому нічого не нав'язував. Ми з дитинства були самостійними.

Мати в мене дуже була грамотна. Вона перед війною закінчила 10 класів, а її ровесники ще хрестиком розписувались. Вона була одна дочка, з куркульської сім'ї – розкулачували їх. І вона дуже любила читати. Оце як тільки батько заробить гроші, вона їде в Донецьк, купляє книжки.

– А тато ваш?

– У нього три класи з освіти, сирота. Троє синів залишилося, як їхня мати померла, моя бабуся Харитина. Мачуха є мачуха, ти ж розумієш. Йому було дев'ять років. Один валянок зимою був, каталися: один спочатку з валянком бігає, потім другий... Отаке життя було.

І я думаю, що мати вийшла за батька, щоб у Німеччину не забрали. Знаєш, хто заміжній – не забирали туди, розумієш? Ну, прожили ось весь вік. Батько в мене був красивий, на гітарі грав...

– Ну, в них уже було, напевно, кохання.

– Ну, наверно, якесь було, я не знаю. Я вже бачила це як якісь дружні просто, або не дружні відносини чоловіка і жінки. Ну, батько любив гульнуть у мене. Любив гульнуть.

– Маєте на увазі, що він вже зловживав алкоголем?

– Ні, упаси Боже, не цим. Батька п'яного не бачила. Жінок любив, а жінки його.

– А мама знала про це?

– Звичайно. Через це були такі сімейні скандали... Ну, вони проходили. Батько в шахті працював, гарно заробляв. Шахтарі гарно заробляли.

– А ви як думаєте, як треба було би робити в таких випадках?

– Все правильно мати робила. Прощати. Прощати – це дуже хороша риса. Але вона не в кожного є. І тій людині, яка не прощає, важко.

– Ви зіграли в багатьох стрічках, і особисто мені, і, думаю, багатьом нашим глядачам ви запам'яталися як така колоритна українська жінка. Розкажіть, чи вам не тісно в цьому одному амплуа, чи ви не застрягаєте в ньому?

– Ви знаєте, колорит також різний буває. Вони все одно різнобічні в будь-якому випадку, ці ролі. І вони всі, ці жінки, вони схожі десь на мене, розумієш? І тому сказати, що мені дуже важко над чимось було працювати – ні.

Я розказувала, важка була одна роль, коли я грала в італійському фільмі роль Роккі. Отам – це образ, це вже треба було створювати. Я що, сиділа все життя в тюрмі чи що? Вона ж звірюка зробилася, це ж не людина вже, розумієш? Це треба було передати. Кажуть, що мені вдалося, режисер дуже задоволений.

– Ми зараз говоримо про фільм "Тривала втеча", якого досі немає в Україні.

– Це не до мене питання. В Росії він йшов, в Італії добре пройшов... А в нас треба, мабуть, гроші для того, щоб перекласти українською мовою. Не знаю, чому це так вийшло.

– А вам як це сприймається? Образливо?

– Образливо, тому що глядач не бачив цю роль, яку ти отримала за все життя. Кожна акторка мріє отримати таку роль. Це вдача. Навіть зіграти просто в кіно – це вдача акторська, не кажучи вже, щоб показати. І щоб не показати, це мені образливо. Мені образливо.

Ніна Набока (фото: Wave RBC.UA)

– Я взагалі про цей фільм дізналася з "Детектор медіа". І я здивувалася, що про це не було ні в медіа інформації, ніяких навіть пресрелізів не розсилали.

– Писали: "Коли Набока грала Рокі, Ганнібал Лектер відпочиває".

– Ви хотіли би ще зіграти подібну роль, як у "Тривалі втечі"?

– Звичайно, хто б це не хотів. Моя мрія зіграти Гоголя. Я це всім кажу. І Аркадію Непиталюку кажу. Основне – фінансування. І "Ревізор", ще й "Женитьба"... Сваха, це мої ролі, розумієш, де я купаюся, я ще можу щось зробити. Ну вже можу Пульхерію Іванівну ("Старосвітські поміщики" – ред.) зіграти.

– Ваші перші ролі були ще в Радянському Союзі. Розкажіть, чим тодішнє кіно відрізнялося від того, що маємо зараз, враховуючи ще й російський вплив, я так думаю, дуже великий?

– Був російський вплив. Затверджувалось усе, великі фільми затверджували в Росії, у Москві затверджувалися. З моєю першою картиною мені пощастило.

Звичайно, там було багато московських акторів. "Мужність" – це коли будували Комсомольськ-на-Амурі, фільм Бориса Савченка. І в нас займалася кіностудія Довженка, але акторів було повно з усіх студій: з "Ленфільму", "Мосфільму", були люди з "Білорусьфільму"...

– А дуже охоче брали українських акторів на ролі, чи все-таки надавали перевагу російським?

– Ні, все-таки нам менші давали ролі. Це рідко хтось там прорвався на якусь роль, хоча можна було, якщо треба націоналістичний образ. А так Москва грала.

– А гонорари як розподілялися?

– Звичайно, у них у 10-100 разів більше! Тут що брехати – так воно було.

– Не секрет, скільки ви тоді отримували?

– Я навіть не пам'ятаю, це було давно. Раніше не було ж так, як зараз: як агент домовився, так і грають. А раніше була ставка. Починалося з 11,50, 14,50, 17,50.

– За один день?

– Так. 10 днів рахувалося в цей місяць проробити. Наприклад, 140 грн за 10 днів знімальних. А коли ти не знімався, на кіностудії Довженка тобі платили половину зарплати, твоєї ставки.

Найвища ставка була 35 чи 33 карбованці. Знімаєшся більше – піднімається ставка, не знімаєшся більше – не піднімається. Мені тоді почали зразу на першу роль платити 14,50, бо це роль була велика. І в нас були добові 3,50. Тоді в Україні це 2,50 було, а це вже виїзд був у Комсомольськ-на-Амурі – 3,50. Це були хороші гроші.

– Як ви зараз оцінюєте наше кіно, індустрію?

– Я вже казала: не вистачає для хорошої індустрії грошей, і ще умудряються продюсери й режисери зробити прекрасне кіно. А особливо якщо історичне кіно... Ви розумієте, скільки треба грошей? Дуже багато.

Томенко знімав "Будинок "Слово", де я Дзиґу теж отримала. Він готувався 12 років до цієї картини! А почали знімати – а воно ж історична картина, це гроші треба, недостатньо. Так ми, благо, що в нас з'явилися якісь там спонсори то там, то там, і нам допомогли дозняти це кіно. А воно прекрасне!

Ніна Набока (фото: Wave RBC.UA)

– Ще часто озвучують проблему, що немає хороших сценаріїв. Їх не так багато, точніше.

– Неправда! Вибачте, що згадуємо цю Москву, ми нікуди від цього не дінемося, згадувати її довго будемо. Фільм "Біле сонце пустелі". Мотиль знімав. Ніхто не хотів цей сценарій брати, всі віддавали. А це шедевр вийшов! Це дуже часто: сценарій геніальний, геніальних акторів назбирали – а кіно не вийшло

А буває такий сценарій, просто якось так змонтували, зробили все – і вийшло ого-го з цього сценарію! Так що я не можу сказати, що немає хороших сценаріїв. Повно в нас хороших сценаріїв, повно в нас талановитих людей. Одна Наталя Ворожбит чого коштує!

– Як ви ставитесь до того, що найчастіше в популярних стрічках знімаються одні й ті самі? Але навіть успішна стрічка нам потім відкриває і нові обличчя, як "Тиха нава", наприклад.

– Якщо людина талановита, її приємно дивитися в будь-яких фільмах, якщо різноманітність є. А коли бачиш, що слабенький, і кругом його сунуть, а воно... Я люблю, щоб шикарний, хороший епізод був. І коли кажеш, що тебе запам'ятали – героїню не запам'ятали, а тебе як акторку запам'ятали в цьому фільмі, це погано!

Талановита повинна бути людина, підготовлена. Коли бачиш, що у неї немає родзинки, звичайно, я проти цього, що не побачили, що там нічого брати. Дати дорогу іншому треба, треба дати. А воно є, це інше!

Ви поїздіть по наших обласних театрах – там є просто перли! А вони лінуються, це ж лінуються. Це продюсери теж, дешеве продюсерство. Нормальний продюсер хоче побачити, нову кров пустити, розумієш? Це нормальна продюсерська робота. А коли інакше, це заробітчанством називається. Це не мистецтво.

– А що б ви порадили молодим акторам, які напрацьовують ще тільки своє ім'я, свою репутацію?

– Що їм порадити? Молитися Богу! Щоб вдачу дав, тому що акторська вдача – це основне. Може бути талановитим, а вдачі немає – і все, і сидиш. Що, я не знаю таких акторів? В яких немає вдачі, і воно, бідне, сидить талановите.

– Наскільки ваші персонажі відрізняються від вас самої?

– Майже не відрізняються. Ну, це роки хіба що. А так вони всі схожі. Ви візьміть "Припутні" – це ж я там своїх односельчан згадую, бабцю згадую. І ти ж далеко не відкотився, там риси є і такі, які мені притаманні. Ну, скрізь…

Я знаю, що в кожній моїй героїні є я. Сказати, що тут легко все грається – ні, звичайно, десь і важко, десь і треба подумати, десь поміркувати треба і десь урізноманітнити, щоб не було схоже.

– У вас є якісь речі, на які ви не готові заради ролі?

– Немає. На все піду! Я люблю все грати. Люблю все грати, що мені дають, і це все треба виправдати, розумієте? Ну які межі тут... Сказати, що Ніна Набока роздягнеться і буде пів картини гола? Звичайно, я не піду на це, розумієте? Ну це смішно!

Тоді є червона лінія, я брешу. Бо якби сказали зараз хорошу росіянку грати, я б не зіграла. Наскільки в мене тут сидить образа на них. Мене трохи обдурили, знаєте…

Це було перед війною. Запросили на "Білорусьфільм", "Ни шагу назад", і показували цю картину два чи три роки на 9 Травня. Сказали, що Білорусь знімає, а це Білорусь із Москвою.

Там московські актори в основному всі були. А тоді в мене була сцена, коли я кричу: "За землю русскую! За Россию!" Я вела бабів після себе на війну, захищала. Я сказала, що не буду це кричати. Ми замінили на "За землю нашу!"

– Вам дозволили це?

– Так, керівництво родом з України, чоловік і жінка. Отаке було, мені неприємно трохи. Я думала, як мене зустрінуть тут, і були б праві, розумієш? Воно все болюче, воно таке було.

– А у вас є якісь знайомі в Росії, родичі?

– А чого ж немає? І родичі були на Кубані. Кубань наша була колись. Були. Брат помер, а племінниця залишилася.

– Живуть там зараз? Ви спілкуєтесь?

– Ні, не спілкуємося.

– Вони вірять у пропаганду?

– Ну да. Справа в тому, що там вони теж: "Росія, Росія, ми винні всі". Ми всі винні! Там їм навіюють таке, що вже ми на них напали, розумієш? Нема розуму в голові – хай вони його здобувають спочатку. І зв'язатися важко. Зв'язатися зараз важко, не зв'яжешся.

– Вам не образливо через це? Я бачу, що для вас сім'я – це велика цінність насправді.

– Велика цінність. Я їздила до них, коли брат захворів, допомагала і матеріально, і фізично.

Ніна Набока (фото: Wave RBC.UA)

– Поговоримо про ваших трьох чоловіків.

– Та нащо воно вам треба? Повмирали та й і все.

– Ви так легко, з таким гумором насправді про це говорите, але ж ви ж їх любили?

– Кого любила, кого поважала. Третього я більше поважала і цінувала за людяність. А воно спилося... Захворіло і не витримало цього.

Я ж була одружена з третім не в 17 років. Тут уже є інші цінності в житті. А перший – да, це любов була. Дочка від цієї любові у мене. Він же їздив весь час у відрядження, кіношник, ти ж розумієш. Ми розлучилися, прожили 11 років. Дочка Одарка, спасибі за це.

– А чому розлучилися, якщо не секрет?

– Гульки, п'янки, бійки. Нормальне кіношне життя, нормальне.

А другий – прекрасна була людина. У нього дійсно була закохана. Перекладач був, у Борисполі працював. Чотири роки тільки прожила, і не помітили, як запалення легень – і все, ти його не бачиш. А воно дало запалення мозку. Не врятували. У лікарні лежав – не врятували.

А третій... Я давно його знаю, це начальник першого мого чоловіка. Усе було добре, поки йому не зробили операцію. Я за ними доглядала, як за дітьми. Як за дітьми! Що стосується хазяйки, жінки, дружини – усе було нормально. З першим – молодість, становлення було, а з другим і третім... У мене було все нормально.

– Як це – пережити втрату коханої людини, ще й тричі?

– Жива ж, бачите, та й якось не схудла. Нормально пережила. Усе ж переживається боляче. Дуже важко я переживала втрату другого чоловіка. А перший помер уже, коли з іншою жінкою він жив. Але ховала я.

– А чому не та жінка?

– Він батько моєї дитини, і він мене любив.

– У вас не було думки, що після першого розлучення ви вже ніколи не знайдете собі чоловіка, бо не хочете вже просто?

– Абсолютно не було такого! Я жива людина, я все хочу. Не було в мене таких думок. Як життя дало – так і дало. Вибирала я – не мене, а я вибирала!

– Ви сказали, що ви були з усіма цими трьома чоловіками як із дітьми.

– Так! Я хазяйка за натурою. Я люблю готувати їсти, я люблю, щоб він чистенький був. Я сама йому і нігті зріжу, я його підстрижу, я все-все... Я любила це – доглядати за ним. Я любила.

– Але вони за вами доглядали? От ви отримували від них те саме?

– Да, да! У мене чоловіки мене любили, я не можу цього сказати. І за першим покликом, що мені треба – вони робили. Вони гроші заробляли. Я сказала, що мені треба босоніжки за 3500, він розіб'ється, але він мені це зробить. Розумієте, це різні речі. У нас це такий обмін товаром був.

– Вибачте за нетактовне запитання, але в ті часи це була поширена історія, коли чоловіки піднімали руку на своїх жінок…

– Я з першим розлучилася за це, що він підняв руку. Кажу: "Я артистка, я ходити в синцях не буду!".

– Це було один раз, і ви пішли від нього?

– Ну, перший так, а другий раз підняв – і я сказала: "Все!". Я розлучилася. Жінки мовчать, забиті, може, з села – і терплять. Хай вони терплять, наснаги їм, розумієте? А я не та жінка.

Мене ніколи в житті ніхто не бив, розумієте? І не можна дозволяти простягати до себе руки. Це найстрашніше, що може бути, і не можна цього прощати. Може, прощається один раз – і все. Другий раз – це вже не прощається, це вже звичка.

– Ви акторка з багаторічним досвідом, із різними класними ролями. Я думаю, що у вас хороші гонорари.

– Нам забороняють казати ті гонорари. Буває, знаєш, так чую: "Та Набоку не візьмемо, вона забере наш весь бюджет!" Бояться брати, що в мене великий гонорар. Ну вони ж забувають, що з Набокою можна домовитися!

– Ви робите знижки там?

– Ну звичайно! Дивись: яка роль, скільки знімальних днів, з ким... Усе від цього залежить. Можливо, я безплатно цю роль мрію зіграти! Звідки ви знаєте?

– А ви вже ж і пенсію, напевно, отримуєте? Не секрет, яка у вас зараз пенсія?

– Секрет. Погана! Треба все приносити, усього добиватися. Це треюа документацію ще нести, а я лінива. Я лінива! Я поки працюю. Якщо мої гроші будуть йти на війну, я згодна. Я не буду боротися за якусь копійку – хай вони десь ідуть на державу і на все. Я працюю, я не жадібна, я зараз працюю.

– Ви розповідали, що на початку повномасштабного вторгнення розглядали варіант мобілізації. Ну звичайно, що на тилові якісь посади.

– Думала прати буду щось хлопцям, їсти варити.

– Зараз, через кілька років уже війни, ви якби були інші обставини, розглядали б такий варіант?

– Мабуть, так, якби я була молодшою. Зараз уже немає в мене здоров'я для цього, я не витягну. Я буду для хлопців обузою.

– Як ви ставитеся до того, коли акторів бронюють, дають їм відстрочки? З одного боку – це талант, це людина, яка повинна створювати культуру, з іншого боку – війна.

– Ви знаєте, я нормально ставлюся до броні. Нормально, тому що комусь треба працювати і податки платити, і все треба робити. Життя не повинно перестати існувати.

Але я проти того, коли актори дозволяють собі публікувати красиве життя своє тут. З келихом шампанського... Оце я б удушила за це! Я висловлювала вже акторам особисто всім!

– Як вони це сприймають?

– Я не буду називати їх, вони всі відомі. Поляна, зелень, музика звучить... Отак пороздягалися, такі м'язи, іржуть як коні і показують м'язи ці.

Це коли війна, прям буквально половина війни пройшла, а вони показують це. Це ж хлопці бачать! Я пишу: "Хлопці, ви куди ці м'язи натренували? На Путіна підете, чи що?"

Це треба показувати? А сидить хлопчик, у 19 років пішов на війну і гине там в окопах, у багнюці, розумієш? А оці, я ще читаю, покидьки (не боюся цього слова), за кордон поїхали і показують, як вони на морях... Втекли на моря і з шампанським, як їм класно живеться. А тоді воно приїде, буде в Україні жити, розумієш?

Він її покинув, та ще й показує, як йому добре! Це ставлення страшне – так не може бути. Ми всі воюємо. Я не в окопах, але я повинна воювати. Не пропий на каву, а кинь туди двадцятку, хлопцям допоможи! Не прогуляй її увечері в барі, розумієш, а пошли хлопцям!

Оце, що одні воюють, а другі гуляють – оце страшне. Ми всі воюємо, у нас у всіх війна, ми на фронті. От ми сидимо з тобою тут – ми на фронті. Не може бути так.