"Це такий пендель": Олексій Комаровський про рак шкіри, успіх "Хрещатика", гроші в кіно та нові проєкти

Головне з інтерв'ю:

• Олексій почав свій шлях в акторстві з дитячого театру в Чернівцях у дев'ятирічному віці, а згодом повернувся до продюсування та режисури в 30 років.
• Фільм "Хрещатик 48/2" здобув колосальний успіх за кордоном: прокат у 40 країнах, вихід на платформи Amazon (19 країн) та Tubi (5 країн) і понад 150 тисяч іноземних глядачів.
• Режисер відверто говорить про складні економічні реалії українського кіно під час війни: більшість стрічок не окуповуються, а ринок тримається на фанатах і меценатах.
• Нещодавно Олексій публічно розповів про діагноз раку шкіри, пояснивши, чому сприймає це як життєвий "пендель" для переоцінки цінностей і продовження активної роботи.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Wave РБК-Україна.

– Як ти почав розвиватися саме в акторському напрямку? Я знаю, що ти також працював як актор, спочатку ти пробував грати, потім знімати?

– Почалось це в дев'ять років, коли я ходив тиждень на один і той самий фільм в кінотеатрі в Чернівцях. Кінотеатр "Дружба", зараз це кінотеатр імені Миколайчука. Ходив на фільм "Блакитна лагуна". І тоді я сказав собі: "Я хочу бути в кіно. Я хочу бути актором".

Де Чернівці, а де кіно? Рівно за місяць я став актором театральної трупи дитячої драмтеатру. Я навіть грав в дитячій трупі академічного театру обласного. Таким чином я зіштовхнувся з акторством. Я вчився там, це була професійна команда, професійний режисер. Це був перший мій театрально-кіношний досвід.

Таким чином я, працюючи в інших сферах, повернувся в 30 років. Як? Просто я зрозумів, що від себе не втечеш. Я вже зробив все, що хотів, пробував, не знаю, куди життя підказувало, там заробив, там спілкувався. І я сказав собі: "Стоп, що ти хочеш?" Я пішов у продюсерську школу, потім – в акторську школу.

– А як ти думаєш, чи потрібна вища академічна освіта для такої сфери?

– Я можу сказати так. Але я не можу сказати однозначно. І сказати ні теж не можу, бо є люди, які йдуть і вчаться. Я вважаю, що у кожного свій шлях.

Якщо людина дуже хоче і в неї є хист, вона навіть без освіти туди прийде. Як довела країна, яка в принципі створила кіно в США, там багато акторів досягли успіху без класичної освіти. Це не означає, що її не треба мати. У них так склалося.

Можливо, не встигли, можливо, не змогли, але вони цього досягли. Якщо людина з юності чітко відчуває, що вона хоче бути актором, звичайно, класична освіта – must have. Але якщо вона прийшла до цього пізніше й так сталося життя, не треба казати: "Ні, ми вас видаляємо". Я особисто не дивлюся, чи є диплом у людини. Я дивлюся на її проби.

– Яка роль тобі ближче: актора чи людини, яка створює обставини, фільм, сюжет?

– Обидві ролі. Дивлячись коли, як, в якому фільмі, як це компонувати. Я тепер точно можу сказати, що я можу відмовлятися від акторства, від ролей. Я тепер можу зіграти чи хочу зіграти те, що я можу і хочу. Це закритий гештальт.

Звичайно, я хочу зіграти культову роль, як і так само як я хочу зняти культовий фільм. Думаю, що це буде брехнею сказати: "Ой, ні, мені це не потрібно”. Так, мені це потрібно. Я хочу цього. І ще не зіграв, не зняв.

– А що це був би за жанр культового фільму? Є якась уже ідея в голові?

– Фантастики ми знімати не вміємо. Масштабні блокбастери, бойовики не вмію. Це треба мати реальну технічну професійну освіту, щоб знімати такі важкі жанри.

Драмеді. Мені останнім часом лежить до драмеді, драматична комедія життя. Про вічне, про стосунки, батьки-діти, кохання. Усе це, що написано до нас за сотні років, теми, які цікаві кожному поколінню. Зміст один і той самий, форма подачі інша. Нові люди, нові обличчя, нові деталі, але зміст один і той самий: зрада, кохання, образи, непорозуміння.

– Ти сказав, що ми не вміємо знімати фантастику. Розкажи, як ми можемо цьому навчитися. Якщо я не вмію зараз, це ж не означає, що я ніколи не зможу це робити, але як працює цей обмін досвідом на міжнародному рівні?

– Якщо особисто я захочу, я, можливо, навчусь, поїхавши кудись, навчившись там і виробляючи це там. Почнемо з математики. Хто в нього вкладе 100 млн доларів? Так побудована кіноіндустрія і технологія, що український фільм не буде за 100 млн доларів зніматися, а потім продаватися.

Ніхто не немає такого прецеденту. Ми зараз кажемо про чистий кейсовий бізнес. Це як вигадати українську марку, класну автівку і зробимо завод. У нас може бути українець, чудовий геніальний конструктор. Може, як людина, як конкретний суб'єкт, свій талант привести в ту індустрію, яка вже працює.

А всю індустрію привести сюди вже неможливо. Так не буде. Можливо, штучний інтелект змінить певні правила гри через певні десятки років.

Є країни, в яких виробляється щось конкретне, і є країни, які не можуть виробляти це конкретно. Не тому, що ми не гідні, тому що ми не можемо інтегруватись в ту індустрію. Тому фантастика дуже дорога. Для чого сюди їм вкладати гроші, якщо вони можуть вкласти там, де всі професіонали працюють?

– А тепер про те, як потрібно цьому навчитися, що тобі, як режисеру, як продюсеру, що вкладається в це поняття навчитися знімати фантастику?

– Наприклад, я поїхав до Рідлі Скотта. Я розумію, що він навіть, можливо, не на всіх своїх кадрах присутній. Він щось може зафіксувати й паралельно якісь заявочні плани знімають додаткові режисери, а він керує всім процесом.

Я навіть частково не уявляю собі, яка технологічна база. Наприклад, як знімали 10 років тому, я вже розумію. А зараз є такі перегони, я просто в шоці від того як, я часом дивлюсь сцену, і думаю: "Боже, це вони тут знімали? Десь в студії на зеленці додавали, а потім якимось чином накладали маски". Там реально технологічний процес.

Там команда, їх десятки, десятки людей. Ви коли дивитесь титри – полотно нескінченне. Тому я навіть всіх аспектів не можу сказати, але це точно й математика, і фізика, і технології.

І мій мозок в цьому випадку розуміє масштаби, але навіть не може технічно відповісти на конкретні приклади, тому я навіть туди не лізу. Я частково сцени коли дивлюся, я дивлюсь вже як професіонал, але не всі розумію.

Зараз навіть не про акторів. Зараз просто конкретно про операторське, режисерське, постпродакшн. Це дуже технологічний фільм.

– Де в Україні беруть гроші на знімання фільмів, окрім інвестицій Держкіно?

– По-перше, інвестори є, які зацікавлені. Я, наприклад, сам вкладаю частину у свої фільми. Не більшу, у мене немає таких грошей. Я реінвестую те, що я заробив, як частину.

Далі Product Placement частково, невеличка доля. Потім інвестори. Є певні люди, невідомі суспільству, які вкладають у фільми, розуміючи, що ці продюсери повернуть їм гроші з доходом.

Також фільми продаються заздалегідь. Наприклад, я досяг уже того рівня, коли на етапі ідеї, сценарію, у мене може фільм продатися наперед – чи телеканалу, чи платформам. Це також портфель, який збирає гроші.

– Якщо немає інвестора, чи реально знайти десь ці кошти?

– Фанати, меценати. У нас ринок мазохістів, фанатів у хорошому сенсі цього слова, тому що ті перипетії, які відбуваються зараз і взагалі в нашій індустрії в країні, виживають тільки неймовірно фанатичні люди в кіно, бо тут не про заробляння грошей.

– Поговорімо про нещодавній прецедент в українському кіно – фільм "Довженко". Люди були обурені, що вони дізналися про цей фільм абсолютно випадково. Що у нас із промоцією стрічок?

– Що у нас з обуренням людей? Чому людей може це обурювати? Все обурює. Наших людей все обурює. Я був на знімальному майданчику декілька разів. Я читав сценарій ще до того, як він почав зніматися.

"Довженко" – реальна подія. Таких фільмів теж не буває багато. І те, що у нас маркетинг фільмів страждає – це абсолютно правда. Але я так само хочу трошки звернутися до людей. А що ви робите, щоб дізнаватися про українські фільми? Крім того, що ви просто живете своїм життям, часом підпишіться на якесь кіновидання чи на якийсь Telegram-канал, який точно вам розкаже про цей фільм.

Але те, що це помилка, недопрацювання багатьох продюсерів, це факт і не вміння це робити. Це факт, з них цей факт не знімається, ця відповідальність не знімається.

– Чи окуповуються українські фільми в прокаті?

– Не всі. Я не хочу зараз відсотками кидатись, але більшість не окуповується.

По-перше, війна. До речі, кіноіндустрія України зараз живе та працює в безпрецедентний час. Ніхто з нами не може поділитись досвідом, як працювати під час війни на твоїй території. У США, коли була Друга світова війна, вони на своїй території не воювали. У них чудово розвивався Голлівуд.

Як ми це робимо? Ніхто не знає. У нас кожен квартал міняються правила гри. У нас немає гри. У нас уже немає ринку як такого. Ніхто зараз не буде вкладати в розширення кінотеатральних мереж. Це не потрібно.

А зараз з рівнями тривоги ти не розумієш, що відбувається. Сьогодні такий, завтра такий. Це все комплекс проблем, які важко розрахувати.

Але навіть у цей важкий час з 2022 року по сьогодні у нас був бум українського кіно, який піднявся. 2023 пішов підйом, 2024, 2025 і частиночка 2026 рок, ми показали хороший ріст, глядацький інтерес, бокс-офіси. Ми поставили нові бенчмарки, понад 25 мільйонів – це прям успіх-успіх.

– Яка з твоїх робіт тобі далася найважче і яка для тебе стала навпаки віддушиною?

– Віддушиною стала остання – це мій дитячий фільм "Хрещатик 48/2". Боже, це такі щасливі дні були. О, ці діти, вся група наша просто ридала, коли закінчилися знімання. І це було реально тепло, душевно, неспішно, кайфово. І діти, які як дорослі, але вони діти й заряджають неймовірно. Це для мене були прям кайфові знімання.

– Давай про "Хрещатик" якраз поговоримо, тому що він отримав великий успіх. 40 країн кінопрокату. Платформа Amazon, він доступний там у 19 країнах. Платформа Tubi – у п'яти країнах. Він перекладений 15 мовами і понад 150 тисяч глядачів. Розкажи, як вдалося досягти таких цифр на іноземному ринку.

– Бувають такі кейси. Не мій перший. А коли за кордоном, вони більш успішні, ніж у нас. Бувають такі.

В українському прокаті нас обклали два величезні блокбастери саме на дитячу на дитячу підліткову аудиторію. "Мандалорець" вартістю 160 мільйонів доларів і відразу після нас "Володар всесвіту" вартістю 200 мільйонів доларів. І ми тут такі, вартістю 500 тисяч доларів. Але ми змогли зібрати повні зали.

Але так сталося, що світовий ринок якось відчув цю історію по-іншому. І так, на сьогодні ми маємо 40 країн прокату, 15 мов. Я сам був вражений. Tubi для мене теж був відкриттям. Я не знав про існування величезної платформи, у якої понад 110 мільйонів підписників.

Це англомовна платформа, вона базується в п'яти англомовних країнах: США, Канада, Нова Зеландія, Австралія і Великобританія. Величезна платформа і попасти на неї теж крутий прецедент. І там не наша аудиторія, там іноземці сидять англомовні. Вони будуть дивитися й можуть навіть не зрозуміти, що це український продукт.

Ми заздалегідь придумали назву. Ми готувалися до міжнародних продажів, до міжнародної дистрибуції. І поняття Хрещатик там абсолютно невідоме, незрозуміле. Тому ми придумали міжнародну назву, яка зрозуміла всім – "Офіс магічних сил".

І, як там кажуть, прийшло, звідки не гадалося. Тому це надихає створювати другу частину. І, до речі, питали іноземці: "А друга частина є?" А ми працюємо над цим, все буде. Нам головне дати імпульс, що ми будемо над цим працювати. І ми дійсно працюємо.

– А цікаво, чи ви отримували якось зворотний зв'язок від самих глядачів?

– Звичайно. Діти конкретно дві фрази постійно кидали. Я ж виїжджав представляти фільм за кордоном, але це був мікс – більшість наших глядачів, діаспора. І підходили діти, кажуть: "Створіть комп'ютерну гру".

Тому тут важливо розуміти, що ми не мітимо на рівень Гаррі Поттера. Це об'єктивно не того рівня фільм. Він має свою конкретну нішу, він має свою базу, він має свій рівень і він на своєму рівні добре працює.

– Розкажи про співпрацю з міжнародними платформами Amazon, Tubi. Чи є якісь тут підводні камені, чи є в них якісь особливі вимоги, про які на нашому ринку, наприклад, не чули?

– Я не продавець. Комунікують у мене дистриб'ютори. Я можу сказати якісь загальні речі, але я не лізу у всю специфіку.

Перше – історія має бути універсальна і зрозуміла. Коли ми заходимо в дуже локальну історію, вони можуть обмежитися однією територією. У нас частина наших фільмів на Нетфліксі, і все. А тут 19 країн. Це означає, що Amazon бачить перспективу для певної території. Коли англомовні країни, вони бачать перспективу для США, Канади, вона зрозуміла.

Друге – створювати перший кейс найважче, але потім вже виростає певна довіра. Попередній кейс працював нормально? Давайте з ними говорити. Нічого особистого. Just бізнес.

Тому ось ця специфіка – це вже така вузько спеціалізована розмова з дистриб'юторами. Навіть я всього не знаю. Ви ж думаєте, мені все розказують? Та мені й часу немає слухати.

– Як ти ставишся до цієї тези: "Треба підтримувати українське кіно"?

– Не знаю, треба запитати у британців, які підтримували завжди британське кіно. Може, в американців, у яких навіть були програми підтримки американського кіно. Навіть у грузинів, де я знімався і для яких сходити на грузинський фільм – це як свято, як must have.

Я спостерігав за класною дружньою розмовою італійця та іспанця. І вони сперечалися, чия оливкова олія і чиє вино краще.

Будь-які аргументи йшли вгору, але іспанці казали "наше", а італійці казали "наше". Вони люблять своє. Це не означає, що треба давати індульгенцію якимось неякісним фільмам. Але треба полюбити своє, навчитися поважати своє.

Не всі українські фільми погані, навіть більшість – хороші фільми. Може, вам багато чого українського не подобається, чи ви просто знайшли якийсь конкретний фільм. Не порівнюйте його з голлівудським. Вас же ніхто не порівнює з Бейонсе особисто? Ніхто.

– Поговорімо про те, чим ти нещодавно поділився зі своїми підписниками. Це онкологія. Розкажи, як ти дізнався про цей діагноз.

– Зараз у мене ще повторна гістологія проходить. Я не буду казати фінальний діагноз і його агресивність. Як я дізнався? Випадково. Мене просто змусила подруга. Якраз був вільний день, вирішив – піду. У хорошому настрої. На самокаті приїхав по центру міста. І в клініці мені прям сказали.

А що таке гістологія? Це вже бачать конкретну форму, агресивність і підтверджує те, що лікар бачить. Мене аж отак у жар кинуло. Збило мене спочатку так на півдня. Нічого, нормально прийняв. Я вже прийняв. Вже є план дій, вже є конкретні процеси, вже я собі певні речі заборонив: ультрафіолет і засмага. Я дуже любив засмагати, дуже любив сонце. Це заборонена штука для мене.

Я почитав багато розповідей людей, мене надихнуло, хто з відомих людей з цим стикався. Що мене тригернуло найбільше? На обличчі. Вибачте, не на сраці, не на спині, на обличчі. Це тригернуло, звичайно.

Я надихнувся тим, що я можу просто людям зайвий раз про це розказати, навівши на своєму прикладі: сходіть, перевіртеся. Я не можу це сховати. І мені не треба з цим видумувати щось кожен раз людям.

– Це якось впливає зараз на твоє щоденне життя?

– Та ні. Не можу сказати. Це ж не та хвороба, яка у тебе забирає сили на цій стадії, Боже упаси. Я енергійний. Вона могла вибити мене морально, але я не дав вбити і зібрався.

Ні, я працюю, навіть більше натхнення! Я тобі скажу, що навіть більше з'явилося цінності часу та більше заряду. І розуміння, як швидко все руйнується, що все тимчасово. Це такий магічний пендель. Боже, який це пендель. Неймовірний.

– Чи змінилося щось у твоєму світосприйнятті вже зараз?

– Змінилося точно. Але я точно не відчув те, що відчувають люди в дуже агресивних чи таких стадіях серйозних. Слава Богу, жити я буду. Якщо я це не запущу, якщо я все вчасно зроблю, якщо я буду за собою слідкувати, все буде добре.

Тому я не хотів би розуміти, що відчувають такі люди і якщо це кардинально, але навіть на цьому етапі я відчув конкретну іронію життя.

– А чому іронію?

– Навіть сарказм життя. Ти собі можеш планувати все, що хочеш. Твоя картина світу така, а насправді світ зовсім інший.

Змінюється все в момент розуміння, що відбувається. І знову ж таки міняється все в голові. Навколо все як було, так і є.

Люди живуть з хворобою, хвороба розвивається, для них нічого не змінюється, поки вони про це не дізнаються і не розуміють. Цей трансформатор все міняє.

– У твоїй родині хтось раніше зіштовхувався з цим? Це може бути спадкова історія?

– Так, я не буду говорити хто, але так.

– А як загалом рідні зреагували?

– Нормально. Слава Богу, рідні у мене такі сильні. Я поговорив, підготував, все добре.

– Як ти вирішив із роботою, зніманнями, іншими планами? Ти зараз поставив на стоп?

– Навпаки, п'ята передача і вперед. Ні-ні-ні, ніяких стопів. Трошки вибився в якийсь період, дав собі зрозуміти це, але ні, навпаки. Нічого страшного.

Річ у тому, що я не знаю, який це матиме вигляд і наскільки критично, що з цим далі робити. Звичайно, все це можна робити, але як – не знаю. Тому я вирішив не моделювати взагалі. Як буде, будемо справлятися по черзі. Я вже це прийняв. Мені приємно, що люди підтримують. І я скажу, що з вашою підтримкою точно все буде добре.

– Якби тобі зараз потрібно було сформулювати один урок, який тобі життя підкинуло за останніх останні роки в професії чи суто в особистому, що це було б?

– Залишатися таким, як я є, не зрадити себе і не втрачати час, не згаяти час. Прийняти себе. Це головне. Не зламатися. Шукайте свої координати.