"Це боляче". Акторка Ліза Зайцева про еміграцію до Барселони, страх за близьких в Києві та нову професію

Ліза Зайцева - українська акторка, яка нині живе в Барселоні та продовжує працювати в українському кіно. У новому фільмі "Танці зі штангою" вона зіграла Карину - дівчину, яка через життєві обставини була змушена відмовитися від мрії. Сама вона також пройшла через непростий період, коли еміграція змусила шукати себе заново.

В інтерв'ю для Wave RBC.UA Зайцева розповіла про життя між Україною та Іспанією, страх за рідних під час російських обстрілів і труднощі з пошуком ролей через проживання за кордоном. Вона також поділилася подробицями нової професії та назвала іспанські звички, до яких досі не може звикнути.

Про романтичну комедію "Танці зі штангою"

– Розкажіть про свою героїню. Що вас зачепило в цій ролі?

– Мене завжди заводять у ступор такі питання, бо характеристика персонажа, це ж результат її дій. Ми не граємо "сором’язливість" або "відчайдушність". Ці якості проявляться самі залежно від того, як моя героїня поводиться в конкретних обставинах.

Тому для мене Карина - це не набір характеристик. Я швидше дивлюся на те, як вона діє, чого хоче, чого боїться і як поводиться, коли опиняється в складних ситуаціях. І от саме тоді ми й розуміємо, яка вона насправді. Одне можу сказати - удача не була на її боці протягом життя і їй довелося відмовитися від своїх мрій.

А зачепила саме ця схожість життєвого шляху: рівно п'ятнадцять років тому я професійно танцювала, як і Карина. З дитинства я дивилася "Танці з зірками" і мріяла колись взяти участь саме як танцівниця, а не як запрошена зірка.

Танцювати в кіно було моєю мрією. Коли мені надіслали цей кастинг, я одразу відчула, що це моє. До речі, проби мені надіслали прямо перед Новим роком, 30 грудня, здається. Такий от подарунок під ялинку.

Але хочу зауважити, що я, як і героїня, дуже довго не займалася танцями. Так, я підтримую фізичну активність, але це зовсім не те саме, що танці.

– Ваша героїня не змогла здійснити свою мрію. Чи був у вас момент, коли ви відчували, що мета, до якої довго йшли, може не здійснитися? Як ви переживали цей період і що допомогло вам рухатися далі?

– Акторське життя в принципі таке: ти постійно очікуєш здійснення цієї
мрії, отримання тієї чи іншої ролі. З досвідом напрацювався імунітет. Але в моєму житті сталася ще еміграція. Вона розбила всі мої мрії.

Все, що я будувала роками, в один день перестало існувати. Це було боляче. Час допоміг, але допомогли й дії. Наразі я почала свій шлях в іншій діяльності, але ніколи не закриваю двері до акторства.

– Як гадаєте, коли варто продовжувати боротися за свою мрію, а коли - чесно визнати, що настав час змінити напрямок?

– Коли усвідомлюєш, що набагато крутіше сідати за кермо свого життя. Як
акторка я завжди залежу від чийогось схвалення. А хочеться залежати від
себе, а не від когось.

Я дійсно вважаю, що в акторській професії левова частка успіху - це удача. Тож, завжди треба мати запасний план. Не тому, що ти не віриш у свою мрію, а тому, що ти не хочеш ставити все своє життя на паузу в очікуванні, поки хтось тебе обере.

– У героя фільму Сашка через почуття до дівчини трохи змінюються пріоритети - він уже не так зосереджений на спорті. Чи знайома вам ситуація, коли закоханість настільки захоплює, що улюблена справа відходить на другий план? Як у такі моменти знаходити баланс між особистим і професійним життям?

– Якщо чесно, мені це не знайомо. Коли я була юна, я завжди на перше місце
ставила тренування з танців, пізніше навчання у театральному, а потім роботу.

До 30-ти ти маєш лупити ту стіну і віддаватися на повну. Звісно, тепер із появою родини та дитини я балансую. Я дуже багато часу приділяю сину. Пріоритети помінялися, відповідальності набагато більше. І, мабуть, тепер я просто по-іншому розумію, що таке успіх. Раніше це була кар'єра, зараз ще й можливість бути поруч із сім’єю.

Життя між Україною та Іспанією

– Зараз ви мешкаєте в Барселоні, але продовжуєте працювати в українському кіно. Як виглядає ваша професійна реальність? З якими труднощами доводиться стикатися через постійні поїздки?

– Ох, непросто. Остання моя подорож тривала два місяці, це було дуже довго. Я
дуже сумувала, а мій син Марко навіть ображався. Це боляче, але відмовлятися від роботи теж. Це і є і той "баланс", про який я говорила раніше. Напевно, ідеального балансу взагалі не існує. Ти просто весь час намагаєшся знайти точку, в якій усім буде максимально добре.

– Повертаючись із відносно мирної реальності в Барселоні в Україну, де тривають обстріли, трапляються евакуації з потягів та відключення світла, наскільки складно морально знову адаптуватися до цих умов? Чи виникає страх і як ви з ним справляєтеся?

– Ну, звичайно, є страх, але він виникає безпосередньо під час обстрілу. До поїздки у мене немає страху. Але останні події в Києві - це жах, і вони дуже лякають.

Я підписана на Telegram-канали, постійно стежу за новинами з Києва. Там мої батьки, і ми 24/7 на зв’язку. Напевно, найстрашніше, це не сам момент, коли я їду в Україну, а усвідомлення, що в будь-який момент може щось статися з твоїми близькими, а я далеко.

– Багато українців не витримують життя за кордоном і повертаються, а хтось, навпаки, знаходить себе в новому середовищі. До якої категорії ви відносите себе?

– Я відношуся до тієї категорії людей, які готові все витерпіти за кордоном, аби
тільки моя дитина не проживала досвіду війни. Перші півтора року еміграції - це дуже складно.

Ти просто існуєш, вирішуючи постійні проблеми, заново вчишся говорити, вивчаєш сотні нових правил, будуєш своє життя з нуля. Все незнайоме і чуже. Ти - нуль. Але крок за кроком, рік за роком ти звикаєш, приймаєш і просто рухаєшся далі.

– Що вам дає життя в Барселоні, а чого там найбільше не вистачає?

– Життя в Барселоні дає мені тепло. Тут майже завжди світить сонце, тож навіть у найтемніші дні твого життя ти можеш вийти на вулицю, і тебе зігріє сонце. А не вистачає тут дому. Мабуть, найскладніше пояснити людині, яка ніколи не емігрувала: ти можеш полюбити нове місце, але воно не обов’язково стане твоїм домом.

Акторська кар'єра

– Важко знаходити ролі, коли живеш за кордоном? Чи траплялося, що вам відмовляли, віддаючи перевагу акторам, які перебувають в Україні та можуть швидше приїхати на зйомки?

– Так, безумовно. Як не крути, людей лякає твоя геолокація: "Як далеко", "Ой, а
як її привезти?", "Ой, а як це складно". І це нормально. Звичайно, легше затвердити ту акторку, яка знаходиться в Україні. Але коли роль твоя, коли ти сподобєшся на 100%, то вже ні для кого не стане перепоною твоя відстань. Тому я просто продовжую ходити на кастинги й нагадувати про себе.

– Акторство - це ваш основний дохід сьогодні чи доводиться проявляти себе й в інших сферах?

– У серпні я отримала свій останній сертифікат з тренерства з пілатесу. Ця ідея
виникла рік тому, і цього місяця я вже почала тренувати дівчат. Я вирішила рухатися в бік спорту та тренерства.

Хочу допомагати жінкам ставати здоровішими й сильнішими. Тож тепер у мене з'явилося додаткове джерело доходу, але для мене це не тільки про гроші. Мені дуже подобається сам процес роботи з людьми й те, що я можу бачити їхній прогрес.

– Якою ви бачите свою акторську кар'єру зараз? Чи задоволені тим, як вона розвивається, чи відчуваєте, що хочете більшого?

– Я завжди хочу більшого. У мене і в Барселоні є агент, я постійно ходжу на
кастинги. Поки бажаного результату не маю, але й зупинятися не збираюся. Я взагалі не дуже вмію зупинятися, якщо чогось хочу.

– Яку роль ви хотіли б зіграти, але поки не мали такої можливості?

– Хочу дуже вийти на іспаномовні та англомовні ринки. Хотілося б проявити себе тут. В Іспанії дуже круто розвинений Netflix, тож let’s see… Мені здається, мріяти дуже важливо, а ще важливіше - діяти. Бо сама мрія без дій нічого не змінить.

Барселона, побут і звички

– Які місця в Барселоні ви полюбили найбільше, а які зовсім не припали до душі?

– Я ненавиджу туристичні центри міста. Площа Каталонії для мене - це пекло. Ну і якісь гетто-райони, але я там ніколи і не буваю навіть. Але загалом я обожнюю Барселону. Головне - не влітку. Мій сезон - з вересня по травень, коли можна гуляти улюбленими готичними вуличками, коли не пече сонце. А взимку прийти й сісти біля моря, коли довкола нікого немає - це взагалі моя терапія.

– Які місця в Барселоні ви б порадили людині, яка приїжджає вперше, але не хоче обмежуватися лише туристичними маршрутами?

– Я дуже люблю наш регіон, Каталонію. Це поєднання неймовірно красивої
природи: гір, річок, водоспадів і моря. Мені подобаються Sitges, Castelldefels, Girona, але головне - не в туристичний сезон. А от найкращі та найулюбленіші пляжі для відпочинку влітку - це узбережжя Costa Brava. Ми завжди ніби переносимося в дитинство в Крим, коли там, бо природа дуже схожа.

– Які іспанські страви вам подобаються найбільше? А до якої місцевої їжі так і не вдалося звикнути?

– Я не дуже люблю іспанську кухню. Ну, вибачте, у нас просто дуже висока
планка після смачної української кухні.

Тут прекрасні продукти в супермаркетах: усе свіже, риба, морепродукти, завжди є всі фрукти, практично цілий рік. Але саме спосіб приготування мені часто не підходить - для мене все дуже жирне. Тому ми дуже рідко їмо в закладах.

Ще я слідкую за своїм раціоном, тому немає кращого місця, ніж вдома. Мій чоловік завжди каже, що я маю відкрити заклад зі сніданками. Можливо, колись так і буде.

– Чи є українська страва або продукт, за яким ви особливо сумуєте, коли перебуваєте в Барселоні?

– Я все знаходжу на полицях. Тут є українські магазини, де я можу купити
кисломолочний сир і гречку. А моя подруга вже навіть сир сама робить вдома,
тож ми прекрасно пристосувалися. Насправді після кількох років за кордоном ти вже розумієш, де що шукати, і багато речей перестають бути проблемою.

– Що вам найбільше подобається в іспанському способі життя? А до якої місцевої звички вам було найскладніше звикнути?

– Це дуже спортивна нація, і мені це надзвичайно подобається. На пробіжці
зранку я зустрічаю людей абсолютно різного віку - від 20 до 80 років. А от до чого я ніяк не можу звикнути - це повільний спосіб життя.

У них постійно"mañana", тобто "завтра". Але іноді мені здається, що "mañana" - це
просто "ніколи". Для мене, як для людини, яка звикла все робити швидко, це
був справжній культурний шок. Але потроху і до цього звикаєш.

– Чи є щось в українському побуті або способі життя, що після переїзду ви почали цінувати значно більше?

-- Наша нація дуже старанна й трудолюбива. Люди беруть відповідальність на
себе, багато працюють, а ще - ми дуже любимо чистоту. Я це знала й раніше, але
життя за кордоном ще більше підсвітило для мене ці наші переваги.

Коли ти опиняєшся в іншому середовищі, ти починаєш набагато чіткіше бачити не тільки те, чого тобі не вистачає вдома, а й те, чим ти насправді пишаєшся.

Гроші, життя та мрії

– Де, на вашу думку, дорожче жити - в Іспанії чи Україні? На що зазвичай витрачаєте найбільше коштів у Барселоні та в Україні?

– Якщо ми порівнюємо оренду житла та продукти, то ціни в багатьох категоріях
вже досить схожі. Але, наприклад, якщо у Києві можна орендувати квартиру за
500 євро, тут - ні (навіть за містом). Якщо ж це новобудова, гарний район, 2-3
кімнати, то ціна може бути дуже схожою.

Тут дуже високі податки. Ми платимо близько 40%. Відкладати гроші тут дуже
складно. Загалом наш рівень життя значно знизився. В Україні ми могли
дозволити собі набагато більше. Але водночас ми бачимо, куди йдуть ці податки.

Барселона, наприклад, дуже багато уваги приділяє доступності та інклюзивності міського середовища. Тому тут є речі, за які ти платиш більше, але й отримуєш іншу якість міської інфраструктури, доступної безкоштовної медицини та соціальних сервісів.

– Про що ви мрієте сьогодні найбільше? І чи вже робите конкретні кроки до здійснення цієї мрії?

– Найбільше я мрію про те, щоб нарешті дали спокій Україні. А щодо моїх особистих мрій - це збудувати нову кар'єру в тренерстві. Мрію про свою студію пілатесу в Барселоні. І, напевно, хочу довести самій собі, що після великої зміни життя можна не просто почати все спочатку, а й побудувати щось нове й своє.