"Добре, що мама не знає": Саша і Євгеній Литвиненки про вісім років роботи, фінансування, музику та виклики українського кіно

— "Добре, що мама не знає" йшов до глядача вісім років. У який момент ви були найближче до того, щоб узагалі його не завершити? Що тоді врятувало фільм?

— Саша: Я ніколи не думав, що фільм не буде завершено. Не знаю чому, але мені здається, що в Жені теж було це відчуття. Був великий сплеск COVID-19, але ми відчували, що зробимо цей фільм.

Уся команда чекала на нього. Коли нам повідомили, що ми продовжимо знімальний процес, усі були дуже раді - і актори за кордоном, і ті, хто залишався в країні.

— Євгеній: У нас складний, тернистий, але дуже цікавий шлях. Ми стикалися з форс-мажорами, і їх було чимало. Ми свого роду чемпіони з подолання всіх цих труднощів.

На певному етапі команда хворіла, і Саша теж - у нього півтора місяця була температура. А без режисера не дуже круто знімати кіно.

Ніхто не уявляв, що попереду повномасштабне вторгнення.

Потім складність полягала в тому, що значна частина команди пішла добровольцями на фронт. Частина команди виїхала за кордон і вже влаштувалася там.

Спроби відновити знімальний процес почалися ще у 2022 році, але можливість продовжити зйомки з’явилася лише у 2023-му. Зібрати всіх знову було непросто.

— Ви називали бюджет фільму - 8,7 мільйона гривень. Хто фінансував стрічку: держава, приватні інвестори чи ви самі?

— Євгеній: Це підтримка Державного агентства України з питань кіно, наші власні ресурси та інвестиції.

Якщо говорити про рекламну кампанію, то це вже наші власні ресурси.

Загалом це невеликий бюджет не лише для американського чи європейського кіно, а й для українського.

Після того як ми пережили окупацію та полон, я одразу почав думати, як завершити роботу над фільмом. Зустрівся з дистриб’юторами, а потім у мене з’явилася ідея краудфандингу на Kickstarter.

Я три з половиною місяці працював над презентацією. Хотів вийти на міжнародну аудиторію.

Це одна з найбільших платформ, де можна зібрати гроші на творчі та інші проєкти: ти описуєш ідею, готуєш презентацію і визначаєш суму, яка тобі потрібна.

Я намагався зібрати 150 тисяч доларів. Але там така система: якщо ти не зібрав усієї суми, гроші повертаються людям.

Умовно, якщо зібрав 149 тисяч замість 150, вони все одно повернуться.

Підготовка припала на складний період із відключеннями світла.

Ми ще не були готові до цього з генераторами та зарядними станціями.

Доводилося працювати вночі, а потім лягати спати вже вранці на кілька годин і знову повертатися до роботи.

Я намагався зацікавити проєктом різних людей, колег, просив допомогти поширити інформацію. Медіа нас підтримали.

Цей збір був орієнтований насамперед на іноземну аудиторію - США, Канаду, Велику Британію.

На жаль, зібрати потрібну суму не вдалося. Але це був цікавий досвід.

Згодом довелося також писати листи до Казначейства й Міністерства фінансів та пояснювати, чому наш проєкт має отримати державну підтримку в такий складний час.

Адже під час повномасштабної війни гроші насамперед ідуть на Збройні сили України.

— Чи отримала команда повні гонорари? Чи хтось працював без оплати або погоджувався на її відтермінування?

— Євгеній: Тут і виникла одна з найбільших складностей: нам потрібно було зберегти той самий виробничий бюджет, попри девальвацію гривні та зміну економічних умов.

Для нас було принципово важливо не зменшувати гонорари команди через війну. Актори та кастинг-агенти навіть дякували нам за те, що їхня оплата залишилася щонайменше на тому самому рівні, що й до повномасштабного вторгнення.

Водночас на окремих позиціях, де виникала така потреба, ми проводили індексацію гонорарів і погоджували нові умови оплати.

У підсумку всі отримали свої гроші в повному обсязі. Ми нікому не зменшували погоджені гонорари, хоча всі розуміли, наскільки складною була ситуація в кіноіндустрії.

— Чи плануєте виходити на онлайн-платформи та в міжнародний прокат?

— Євгеній: Ми над цим працюємо. Тут є різні формати. Один - коли фільм перекладають, дублюють різними мовами й закордонний глядач може дивитися його своєю мовою або із субтитрами.

Інший формат - покази для діаспори, яка приводить і місцевих глядачів.

Це можуть бути разові події або два-три покази в певному місті.

Радше культурна подія, творчий захід. Дуже круто, якщо до такого туру може долучитися творча команда.

Ми над цим працюємо і зрештою розповімо, як усе буде.

— Павло Лі, Юрій Феліпенко та каскадер Костянтин Агапов не дожили до прем’єри. Чи є у фільмі епізод за їхньої участі, який після їхньої загибелі набув для вас іншого змісту?

— Саша: Так, такий епізод є. Але до прем’єри не будемо спойлерити.

— Євгеній: Буде цікаво подивитися.

— Ви спілкувалися з Павлом Лі, коли він був в Ірпені, а ви - у Бучі. Якщо можете поділитися, якими були ваші останні розмови?

— Саша: Наші розмови були приблизно про одне: що відбувається в нас, що відбувається в нього. Паша був в Ірпені, і вони намагалися евакуювати людей.

Спочатку формували автомобільні колони й намагалися виїхати, доки не почалися обстріли.

Потім пробували вивозити людей потягом. Коли обстріляли й потяг, цей варіант теж закрився.

Ми домовлялися так: беремо жінок і дітей та перевозимо їх з одного пункту до іншого, а звідти Паша або його колеги приїжджають і забирають їх. Був перший план, другий, третій.

Спочатку йшлося про виїзд автомобілем. Але вже з’явилися російські колони, вулиці обстрілювали, людей убивали, машини розстрілювали.

Коли розглядали варіант йти в темряві через ліс, нам сказали, що там уже російські військові.

Було й таке: ми вже відчинили ворота, щоб вирушати, а нам повідомили, що потяг розстріляли, колії пошкоджені й їхати не можна.

В одній з останніх розмов Паша сказав, що передзвонить пізніше: по них стріляють, усе вибухає і вони переходять у безпечніше місце.

Потім він дав мені номер волонтерів, щоб ми могли зв’язатися й домовитися про допомогу.

У нас залишалося його відеоповідомлення. Але коли ми самі намагалися виїхати, довелося його видалити.

Ми навіть розплакалися, коли дізналися, що Паші немає, а ми видалили це повідомлення, де він ще живий, усміхнений і намагається нам допомогти.

— Євгеній: Він завжди був позитивним - навіть у тих складних умовах, коли тривали обстріли.

— Одну з головних ролей зіграв Костянтин Темляк. Як ви відреагували, коли Анастасія Соловйова заявила про насильство з його боку, а сам актор публічно визнав, що завдавав їй фізичної шкоди?

— Саша: Я не був у курсі. Він завжди був дуже хорошим, кумедним, добрим хлопцем. А коли я це побачив, прочитав, у мене волосся на голові заворушилося. Я навіть уявити собі цього не міг.

Як професіонал він справді крутий. Із завданнями, які стояли перед ним як перед актором, він упорався досить добре.

Але те, як він поводився в особистому житті, - це, м’яко кажучи, не зовсім добре. І це позначилося на нашому фільмі.

У нашому фільмі є фраза: кожен вчинок має наслідки. І вчинки Кості справді мають для нього великі наслідки.

— Євгеній: Мені почали надходити повідомлення приблизно о десятій вечора. Писали партнери, колеги, команда: що буде з фільмом? Я прийшов додому й спочатку взагалі не розумів, у чому річ.

Зайшов, побачив відео Кості, яке він записав, потім почав дивитися й читати. У вухах задзвеніло, в очах потемніло. Мені було боляче, бо я знаю Костю з іншого боку.

Я взагалі не толерую таких речей. Це не можна толерувати. Такі речі взагалі не можуть відбуватися в суспільстві.

— Чи була у вас із ним особиста розмова після цього?

— Євгеній: Так, я з ним говорив і говорю. І одразу після цього поговорив.

Я знаю, про що ми з ним спілкувалися. Знаю його як людину, яка відповідально ставиться до роботи актора й налаштована захищати Україну.

Він втратив найкращого друга - Юрія Феліпенка, з яким вони пішли воювати разом. Потім цей скандал.

Водночас я вважаю, що ця ситуація має вирішуватися у правовому полі, крізь призму права.

— Ви переглянули близько 800 акторів. Чи був випадок, коли відмовили людині, а потім передумали й запросили її у фільм?

— Саша: Ні, такого не було, я не пригадую. Але було таке, що ми дивилися актора на одного персонажа, а потім пробували його на другого чи навіть третього.

Для багатьох це було незвично. Ми не давали жодних реплік - не було сцени, яку людина могла б вивчити вдома й потім показати нам. Усе було на чистій імпровізації.

Я вводив людину в ситуацію, у якій вона мала опинитися, потім змінював обставини. І дивився, як вона реагує.

Наприклад, коли Костя надіслав своє відео, він просто сидів, крутив самокрутки й щось розповідав.

Я одразу відчув контакт: справа була не лише в тому, що він говорив, а й у тому, як поводився. Я сказав: “Друже, тобі треба бути на нашому кастингу”.

На пробах у нього було саме те, що мені було потрібно. Коли він вийшов із зали, ми всі перезирнулися й зрозуміли, що це людина, яку шукаємо.

— Євгеній: Я навіть казав: не радійте, не кричіть, дайте йому вийти за двері. Ми дуже зраділи, коли нарешті знайшли потрібного актора.

— Ви знімали на 54 локаціях Києва. Чи є серед них місця, які за цей час змінилися до невпізнання?

— Саша: Найцікавіша історія - з культурним кластером “Краків”. Ми розглядали це місце ще на етапі підготовки, коли воно було в дуже поганому стані.

Нам був потрібен такий суворий, автентичний театр.

А згодом там уже був оновлений культурний простір. І так сталося, що саме в “Кракові” ми провели урочисту прем’єру в межах Одеського кінофестивалю, хоча спочатку вона мала відбутися в "Оскарі" в Гулівері.

— Євгеній: На жаль, є й локації, які змінилися внаслідок російських обстрілів. Наприклад, ми знімали біля бізнес-центру "Торонто-Київ".

У фільмі навіть є кадр, де дрон пролітає над цією будівлею. Згодом поруч відбулося влучання, внаслідок якого постраждав фасад бізнес-центру. Тепер він виглядає інакше, ніж на наших кадрах.

Також ми проводили зйомки на вулиці Антоновича та на парковці біля Північного мосту.

Ці локації теж пов’язані з місцями, які постраждали внаслідок російських атак.

— Чи була пісня, яку ви дуже хотіли використати, але правовласники назвали непідйомну суму або відмовили?

— Євгеній: Я отримав усе, що хотів Саша. Загалом у фільмі 53 музичні композиції, зокрема написані спеціально для нього.

У нас є композитор Тимофій Решетько. Частину музики він написав за Сашиними референсами. А частину Саша підібрав під час монтажу - від українських виконавців до американських і японських.

Домовленості з іноземними правовласниками та лейблами зайняли понад чотири місяці роботи. Звісно, бували моменти, коли іноземці зовсім не розуміли нашого бюджету.

Я пояснював ситуацію в Україні, розповідав про наш фільм.

Люди з різних країн нас почули й підтримали. Навіть коли спочатку просили десятки тисяч доларів за трек, вдавалося домовитися.

Ще одна складність була з оплатою за кордон через валютні обмеження.

Довелося звертатися до Національного банку України й пояснювати, що ми робимо національний фільм за підтримки Держкіно, співпрацюємо з іноземними партнерами та маємо оплатити права на музику. Нам дозволили це зробити, і ми заплатили.

Окремо у фільмі є саундтрек у виконанні LAUD.