"Кожну відмову сприймала болісно": Олена Світлицька про сумніви в собі та переломні ролі

— Якою була Олена Світлицька на початку кар’єри та що змінилося сьогодні?

— На початку я була дуже старанною, відповідальною, але невпевненою в собі. Мені здавалося, що я постійно маю комусь доводити своє право бути в кадрі. Кожну відмову сприймала болісно, а роботу часто оцінювала через зовнішнє схвалення.

Сьогодні я значно спокійніша. Я вже не хочу просто зніматися заради того, щоб з’явитися на екрані.

Мені важливо, про що ця історія, що моя героїня залишить після себе і чи є в ролі простір для справжньої творчості.

Я перестала ставитися до професії як до іспиту, який потрібно складати все життя. Тепер це мій спосіб досліджувати себе, людей і світ.

Олена Світлицька (фото надане акторкою)

— Яким був ваш шлях у професію та коли ви вперше зрозуміли, що хочете пов’язати своє життя саме з акторством і кіно?

— Мій шлях не був історією про миттєвий успіх. Я навчалася на кінофакультеті університету Карпенка-Карого за спеціальністю дикторка та ведуча телевізійних програм, але поступово камера відкрила для мене саме акторство.

З 2011 року почалися студентські роботи, проби, епізодичні ролі, перші серіали.

Не можу сказати, що був один конкретний момент, коли я вирішила: "Все, буду акторкою".

Це усвідомлення приходило поступово - щоразу, коли я опинялася перед камерою і відчувала, що можу через іншу людину сказати щось дуже особисте й важливе.

Попри відмови та періоди невизначеності, я продовжувала повертатися в професію. Думаю, саме тоді й зрозуміла, що це справді моє.

— Чи є робота, яку ви вважаєте переломною?

— Для мене особливо важливими стали дві роботи. Перша - "Будинок "Слово". Нескінчений роман", де я зіграла Валентину Чистякову, акторку і дружину Леся Курбаса.

Це була не найбільша за обсягом роль, але дуже важлива за змістом. Через неї я торкнулася історії українських митців, яких намагалися не лише фізично знищити, а й стерти з нашої пам’яті.

Другий важливий етап - "Мій новий берег", моя перша велика головна роль. Вона стала для мене перевіркою професійної витривалості та внутрішньої готовності нести на собі цілу історію.

Олена Світлицька (фото надане акторкою)

Цей проєкт допоміг мені нарешті дозволити собі повірити, що я готова до великих драматичних ролей.

— Що для вас особисто означає кіно?

— Кіно для мене - це і професія, і мистецтво, і спосіб говорити з людьми. Але найбільше мене захоплює можливість проживати життя, яких у моїй реальності могло б ніколи не бути.

Акторство дозволяє на певний час відмовитися від швидких оцінок і спробувати зрозуміти іншу людину зсередини.

Навіть якщо моя героїня помиляється або робить те, з чим я не погоджуюся, я повинна знайти її правду. Іноді роль відкриває в мені те, про існування чого я сама не здогадувалася.

— Як війна змінила українське кіно?

— Війна забрала в нас можливість говорити поверхово. Навіть якщо ми знімаємо комедію або історію кохання, у ній усе одно присутній досвід країни, яка щодня бореться за своє існування.

Змінилися наші герої. Сьогодні нас особливо цікавлять звичайні люди, які опиняються перед надзвичайним вибором.

У центрі історій дедалі частіше постають пам’ять, втрата, дім, відповідальність, свобода та ціна людського життя. Але я хочу, щоб українське кіно розповідало не лише про війну.

Олена Світлицька (фото надане акторкою)

Ми маємо право показувати світові всю Україну - закохану, смішну, пристрасну, суперечливу і живу.

— Якою ви бачите українську кіноіндустрію через 5–10 років?

— Я хочу бачити її сильною, системною та конкурентною. Щоб українські фільми регулярно виходили у світовий прокат, а наші актори отримували міжнародні ролі, не відмовляючись від своєї мови й ідентичності.

Сподіваюся, у нас буде більше якісного жанрового кіно - драм, комедій, трилерів, історичних картин і проєктів для дітей. А ще - стабільне фінансування, прозорі правила та гідні умови для знімальних команд.

У нас уже є талант і теми, які важливо почути світові. Тепер потрібна індустрія, здатна перетворювати цей потенціал на системний результат.

— Яке українське кіно ви порадили б подивитися кожному?

— "Тіні забутих предків" - щоб побачити, наскільки самобутньою, красивою та сміливою може бути українська кіномова.

"Будинок "Слово". Нескінчений роман" - щоб усвідомити ціну, яку українська культура заплатила за право існувати, і повернути собі пам’ять про Розстріляне відродження.

"Памфір" - як приклад сучасного, сильного й візуально потужного українського кіно, зрозумілого глядачеві будь-якої країни.

"Мої думки тихі" - за тонкий гумор, ніжність і дуже впізнаваний український характер.

І "20 днів у Маріуполі" - це болісний, але необхідний документ нашої історії. Його важливо побачити не лише українцям, а всьому світові.