"Дуже старі очі на молодому обличчі": Ліберови - про війну, батьківство та омріяне фото
Костянтин і Влада Ліберови роками документують війну такою, якою вона є: передові позиції, зруйновані міста, весілля військових, людський біль, життя і смерть.
В ексклюзивному інтерв’ю Wave RBC.UA фотографи розповіли про небезпеку на зйомках, критику воєнних кадрів, народження сина, стосунки під постійним тиском і світлину, яку мріють зробити після завершення війни.
Головне з інтерв’ю:
- Ліберови не планують повертатися до комерційних love story, але іноді безкоштовно знімають весілля військових.
- Робота під обстрілами стала частиною їхнього життя. Через фото вони прагнуть зблизити цивільний і військовий світи.
- Скандал навколо кадрів із Херсона подружжя пережило важко. Вони наголошують, що не знімають людей без їхньої згоди.
- У стосунках їм допомагають відверті розмови та психотерапія.
- Після народження сина Ліберови стали гостріше відчувати відповідальність за власну безпеку.
- Найбільше вони мріють сфотографувати повернення українських військових додому.
– Сьогодні ваші фотографії знає, здається, кожен українець. А чи звикли ви самі до того, що стали не просто фотографами, а людьми, які документують історію країни?
– Ми рідко розцінюємо це так. Коли живеш в історичні часи, все, що ти робиш, з часом може мати історичне значення. Ми просто робимо те, у що дуже віримо, і намагаємось робити це якомога краще.
– До повномасштабної війни ви були одними з найвідоміших фотографів у жанрі "love story". Чи звертаються до вас сьогодні із пропозиціями знову знімати кохання, весілля чи комерційні проєкти? І чи готові ви до цього повернутися?
– Насправді звертаються доволі часто. Це як запити від військових, наших друзів, так і повноцінні комерційні запити. Другим ми відмовляємо, а от весілля військових час від часу беремо на некомерційній основі, просто так.
Ще з 2022 року зйомка військових весіль була таким собі способом сказати їм дякую за їхній подвиг та службу. Тобто ми ніколи до кінця не припиняли знімати любов, просто більше не робимо цього за гроші і робимо доволі рідко, бо немає багато часу.
Але повноцінно повернутись у ту сферу фотографії ми не розглядаємо і не плануємо. Щоб знімати любов, бути в цьому щирими, мають бути зовсім інші внутрішні налаштування.
А ми вже забагато чого пережили та бачили, щоб повернутись до тих налаштувань.
– Ви робили фото для багатьох зірок, чи є якась особлива фотосесія, яка найбільше запам’яталася?
– Зйомка для Playboy Україна. Це був проєкт разом з банком ПУМБ, коли ми зібрали прекрасних українських жінок-військових з ампутаціями та показали їхню справжню красу.
Дуже важливий для нас проєкт і відповідальний, бо це Playboy та дійсно чуттєва тема.
Тобто багато чого могло піти не так: провалитись у банальну пошлість або, навпаки, зробити проєкт прісним. Але, судячи з відгуків і резонансу, здається, вийшло все саме так, як треба.
– За ці роки ви неодноразово працювали під обстрілами. Чи були випадки, коли смерть була буквально за кілька метрів від вас?
– Так, і не раз. Але до цього доволі швидко звикаєш. І завжди тримаєш у голові, що все, що проживаємо на війні ми, - це лише частина того, що військові проживають щодня.
Якщо ми були десь і там відбувалось щось справді небезпечне, наше завдання насамперед - показати, як це: бути там, де наші військові виживають щодня.
Хоча б на хвилину перегляду цих світлин зменшити розрив між цивільним та військовим світами.
– Навесні навколо ваших фотографій із Херсона розгорнулася одна з найгучніших дискусій про етику воєнної фотографії. Як ви самі пережили цю історію і чи змінила вона щось у вашій роботі?
– Навесні наша робота привернула увагу до Херсона, коли про щоденні вбивства там цивільного населення майже нічого не було чути.
Окрім цього, завдяки нашим репортажам звідти вийшло зібрати загалом близько мільйона гривень на підтримку волонтера, з яким ми працювали, та морпіхів.
Наша робота показала, яким є російський терор, і тому була резонансною. Щодо самої дискусії - ми не раз коментували, що не отримували заборони на зйомку.
Коли просять не знімати - ми не знімаємо ніколи, бо поважаємо гідність тих, хто постає перед нашими камерами. Так було і в Херсоні.
Тому все, що відбувалось далі, відчувалось як абсурд. Жовті заголовки, однотипні статті з помилками та перекручування наших слів у коментарях.
Це було важко. Наша робота завжди видима. Кожну нашу публікацію бачать від 500 тисяч до кількох мільйонів людей.
І, звичайно, для когось важко дивитись на фотографії болю, смерті. Люди хочуть відвернутись. І ми готові до цієї розмови, але не готові відповідати за те, чого ніколи не робили.
– А якщо говорити загалом, чи часто ви стикаєтеся з хейтом? Наскільки болісно сприймаєте критику саме від українців?
– Насправді нам щодня дякують за нашу роботу. Чесно, досі не знаю, як поводитися в такій ситуації, бо не вважаю, що ми ті люди, кому варто дякувати, але це справжній контекст, у якому ми живемо.
І саме це важливо: люди, дотичні до війни, в кого близькі на фронті, хто когось на цій війні втратив, не хочуть, щоб ті, хто про цю війну говорить, згладжували кути.
Навіть якщо повернутись до Херсона, просто почитайте коментарі херсонців під нашими публікаціями звідти.
Хейт, коли він є, сприймаємо важко, бо завжди аналізуєш, що ти зробив не так, і чи можна було б цьому завадити.
Питання про те, як правильно знімати війну, біль та смерть, почали ставити одразу з тим, як перша людина з камерою поїхала в зону бойових дій. Як і хейт у бік тих, хто це робить. Але суть у тому, що воєнними фотографами стають не для овацій.
– Ви разом практично 24/7 - і вдома, і на роботі. Чи виникає потреба іноді просто побути окремо один від одного?
– Ми звикли так жити. І нам це подобається. Але насправді в нас є особистий час, і так само складається, що кудись у якесь відрядження їде сам Костя, а кудись я.
Наприклад, днями я поїхала в Португалію на фотофестиваль, де відкрита велика виставка про Україну, а Костя в цей час працює поблизу фронту.
– Ви щодня бачите дуже багато болю. Чи були моменти, коли через втому, страх чи пережиті події ваша пара теж проходила через кризу? І що допомогло її пережити?
– Ми завжди на одному боці і багато розмовляємо один з одним. Це головне правило наших стосунків: все, що можна проговорити, варто проговорити.
А ще є регулярна психотерапія. Це все дуже допомагає на паятись та не скидати напругу один на одного.
– Якби було потрібно показати лише одне фото про Україну та українців - яким воно було би?
– Очі молодого хлопця піхотинця. Дуже старі очі на молодому обличчі.
– Торік ви стали батьками. Наскільки народження сина змінило ваше ставлення до роботи, адже тепер удома на вас чекає ще одна найважливіша людина?
– Стало важче працювати. Більше відповідальності. Сину ми потрібні поруч та живі. А з нашою роботою це буває складно організувати та гарантувати.
Але знову ж, у такі моменти дивимося на сім’ї військових і розуміємо, що наш досвід далеко не унікальний.
– У вас уже були перші суперечки через виховання сина чи поки що вдається знаходити спільну мову в усьому?
– Поки що без суперечок. Йому лише 7 місяців, вже активно повзає та стоїть біля опори, тож суперечки поки тільки про те, хто перший до нього вставатиме посеред ночі.
– Коли війна закінчиться, яку фотографію ви найбільше мрієте зробити?
– Як військові повертаються додому. Понад усе чекаємо на це.