Тривожно, коли довго немає обстрілів і нуль реакції на балістику: чому ми не ходимо в укриття і не спимо в тиші

Останнім часом ми опинилися в дивному психологічному парадоксі. З одного боку, ми гостро реагуємо на довгі дні затишшя, коли відчуття небезпеки нікуди не зникає, а лише душить зсередини. З іншого – під час чергової сирени чи звуків балістики можемо навіть не встати з ліжка, відмахуючись звичним "та пронесе".

Чому мозок і тіло видають такі полярні реакції, коли кілька років поспіль живуть у стані хронічного стресу? Про це для Wave RBC.UA розповіла психологиня платформи Betobee, гештальт-терапевтка Ольга Максимчук.

За словами експертки, останнім часом вона чує від клієнтів дві фрази, які на перший погляд суперечать одна одній: "мені якось гірше, коли тихо" і "я вже навіть не встаю з ліжка, коли тривога".

Спершу здається, що це про різних людей, але, як зазначає Ольга Максимчук, дедалі частіше це одна й та сама людина, а іноді навіть одна й та сама ніч.

Чому в тиші тривожніше, ніж під обстрілами

"Є таке поняття, яке мені дуже допомагає в роботі, - коло напруги. Напруга наростає, досягає піку, розряджається і після цього настає відпочинок. Так живе будь-який організм: перелякався - вибіг, виплеснув, видихнув, заспокоївся. Тривога тут не ворог, а нормальна - здорова - мобілізація тіла перед загрозою", - каже психологиня.

Вона пропонує роздивитися, що відбувається з цим колом у нас. Сирена - напруга. Якщо прилітає, вибух - це пік. Але далі розрядки не буває: відбій і треба йти на роботу, відповідати на повідомлення, робити вигляд, що життя триває. Бігти нікуди, боротися ні з ким.

"А значно частіше навіть піку немає: сирена була, вибуху не було, а напруга лишилася - вона не дійшла до вершини, а отже, не мала й шансу впасти. Просто висить у тілі - годину, другу, цілу ніч. Коло обривається на півдорозі, і так десятки разів. Тіло залишається ніби на півоберта і воно це добре пам'ятає", - додає експертка.

Після обстрілу напруга мала б спадати, але Ольга Максимчук пояснює, почему це не так:

"А далі приходить тиша - день, два, тиждень, іноді навіть другий. Здавалося б, видихай. Але напрузі нема на що спертися, вона не має фігури. Тіло чекає наступного сигналу, бо весь його досвід підказує, що напруга знову почне наростати. Це не парадокс і не накручування, так звучить організм, який надто довго був у стані готовності й не знає, як з нього вийти. Інколи я ловлю себе на думці, що тиша для багатьох стає голоснішою за сирену: у ній раптом чути все, що відсувалося вбік, - втому, втрати, питання, на які не було часу".

Чому ми перестаємо реагувати на "тривогу"

За словами психологині, ми занадто легко вживаємо слово "адаптація" – "люди звикли", "психіка пристосувалася" і вона впевнена, що ми всі іноді кажемо ці фрази.

"Тут я скажу те, з чим, можливо, не всі погодяться. Звучить заспокійливо, майже по-доброму. Але я не думаю, що до ненормальних обставин можна по-справжньому адаптуватися. Можна вижити в них, можна навчитися з ними справлятися. Але самі обставини від цього нормальними не стають, і психіка про це знає", - каже експертка.

Вона додає, що те, що ззовні схоже на звикання, зсередини часто виявляється дисоціацією. Це давній захисний механізм: коли загроза занадто велика, а вплинути на неї не можна, психіка збільшує відстань між небезпекою і собою, ніби вставляє між ними скло. Я бачу, чую, знаю, але воно відбувається десь там, майже не зі мною.

За словами експертки, це не вибір і не бравада, і тим більше не легковажність.

"Людина, яка лежить під ковдрою під час балістики й каже "та ну", зазвичай не безстрашна - вона відключена. І страх у неї нікуди не дівся, він просто лежить глибше. Така відстань, до речі, цілком корисна в мить справжньої небезпеки: вона дає змогу діяти без паніки. Проблема в тому, що скло, яке вставили на ніч, прикипає на місяці. І тоді реагувати на сигнал уже важко навіть тоді, коли ти хотів би", - наголошує Ольга Максимчук.

І вона чесно каже - не все зводиться лише до цього. За її словами, частину нашої неохоти ходити в укриття пояснюють виснаження, недосипання, холодний розрахунок ризиків, навіть фаталізм.

"Але коли до цього додається відчуття нереальності, ватна або скляна стіна між тобою й подією, розрив у пам'яті - це вже не втома, це дисоціація, і її важливо помітити", - наголошує психологиня.

Що з цим робити

Фахівчиня каже, що звинувачувати себе за неправильні реакції зовсім не варто - ні за тривогу в тиші, ні за байдужість у сирену. Обидві вони є просто спробами психіки впоратися з тим, з чим впоратися неможливо.

"Але й вважати це нормою я б не радила. Якщо реакції притупилися так, що ви перестали відчувати власну небезпеку, - це сигнал, а не ознака сили", - наголошує вона.

Ольга Максимчук радить починати повернення з малого – спочатку з тіла:

• відчути ноги на підлозі
• видихнути довше, ніж вдихаєш
• дати рукам щось тримати, наприклад, чашку гарячого чаю

"З простих рішень на користь себе: наприклад піти в укриття не тому, що страшно, а тому, що ви цінуєте своє життя. Це теж спосіб повернутися в контакт із собою. І, звісно, з людей поруч: ті розмови, де не треба триматися, дуже заземлюють", - радить психологиня.

Вона також назвала момент, коли візит до спеціаліста відкладати не варто:

"Якщо ж відчуття нереальності триває тижнями, а тиша лякає більше за обстріли, - це привід звернутися до фахівця. Не тому, що з вами щось не так, а тому, що напруга, яка роками не отримувала розрядки, заслуговує на місце, де її можна нарешті пережити. Бережіть себе", - резюмувала Ольга Максимчук.