"Культура - це інвестиція": директорка ОМКФ Анна Мачух про кіно під час війни, бізнес і світовий ринок
Українське кіно під час війни продовжує шукати партнерів, фінансування та шлях до міжнародної аудиторії. І великі кінофестивалі у цьому процесі давно стали значно більшим, ніж просто місцем для прем’єр.
В інтерв’ю Wave RBC.UA Анна Мачух - директорка Одеського міжнародного кінофестивалю, співзасновниця та виконавча директорка Української кіноакадемії, а також співзасновниця і директорка проєкту Dzyga MDB - розповіла, що фестивалі реально дають українській кіноіндустрії, чому бізнесу варто інвестувати в культуру та як українському кіно інтегруватися у світовий ринок.
– Як сьогодні змінилася роль великих кінофестивалів: це передусім культурна подія для глядача чи вже повноцінний інструмент розвитку кіноіндустрії та креативної економіки?
– Я б не протиставляла ці функції. Сильний кінофестиваль сьогодні працює одразу на кількох рівнях.
Для глядача це можливість побачити кіно, яке часто не потрапляє у широкий прокат, зустрітися з авторами, бути включеним у розмову про те, чим живе сучасний кінематограф.
Для індустрії - це майданчик, де зустрічаються люди, ідеї, гроші та можливості. А для міста і країни - частина креативної економіки та культурного іміджу.
Тому фестиваль давно не можна вимірювати лише кількістю проданих квитків чи глядачів у залах.
Навколо великого фестивалю формується ціла інфраструктура: кіновиробники, дистриб’ютори, кінотеатри, технічні команди, комунікаційники, готелі, ресторани, транспорт, туристична сфера.
Він створює роботу, замовлення, нові професійні зв’язки. Але ще важливіше - він створює середовище, без якого індустрія не може розвиватися.
Для України під час війни ця функція стала ще важливішою.
Ми маємо не просто підтримувати виробництво українського кіно, а зберігати весь ланцюг його існування: від появи ідеї та пошуку партнерів до зустрічі готового фільму з глядачем. Фестивалі є однією з ключових ланок цього ланцюга.
Цього року Одеський міжнародний кінофестиваль проходитиме в Києві з 27 серпня до 4 вересня.
Сам факт того, що великий міжнародний фестиваль продовжує відбуватися в Україні під час повномасштабної війни, для мене важливий не лише символічно.
Це означає, що індустрія продовжує працювати, українське кіно створюється, професіонали зустрічаються і планують наступні проєкти.
Тобто ми не ставимо культурне життя на паузу до завершення війни.
– Яку практичну цінність фестиваль створює безпосередньо для кіноринку - для продюсерів, режисерів, дистриб’юторів та майбутніх кінопроєктів?
– Найбільша практична цінність фестивалю - це концентрація можливостей у дуже короткий проміжок часу.
Люди, яким у звичайному житті знадобилися б місяці, щоб знайти одне одного, опиняються в одному професійному просторі.
Для режисера фестиваль може стати першою зустріччю з продюсером або міжнародним партнером.
Для продюсера - можливістю знайти копродюсера, дистриб’ютора, сейлз-агента, майданчик для наступного проєкту.
Для дистриб’ютора - побачити фільм і зрозуміти його потенціал. Для молодого автора - отримати професійний фідбек і зрозуміти, як перетворити задум на проєкт, який може рухатися далі.
Саме тому для нас принципово важливо, що ОМКФ - це не лише покази.
Професійна складова фестивалю завжди була важливою частиною його ДНК.
Фестиваль має створювати точки входу в індустрію і простір для горизонтальних зв’язків.
Є ще один результат, який складніше виміряти цифрами, але він надзвичайно важливий: фестивалі формують професійні спільноти.
Кіно - колективне мистецтво і водночас дуже складний бізнес. Жоден режисер, продюсер чи сценарист не існує у вакуумі.
Що більше всередині індустрії контактів, обміну досвідом і довіри, то стійкішою вона стає.
– Чи можна говорити про конкретні угоди та партнерства, які народжуються саме на фестивальних майданчиках?
– Безумовно. Але важливо розуміти специфіку кіноіндустрії: угода далеко не завжди підписується безпосередньо за столом під час фестивалю. Кінопроєкти мають довгий цикл розвитку.
Від першої розмови до контракту, фінансування або початку виробництва можуть пройти місяці, а інколи й роки.
Тому фестиваль часто створює саме перший контакт. Продюсер презентує проєкт, знайомиться з потенційним партнером, вони продовжують комунікацію після фестивалю, зустрічаються вже на іншому міжнародному ринку - і згодом це може перерости у копродукцію, дистрибуційну угоду чи спільний проєкт.
І в цьому є важлива особливість креативних індустрій: їхня економіка значною мірою побудована на довірі та репутації.
Люди інвестують не лише у сценарій чи фінансову модель. Вони інвестують у команди, з якими готові пройти кілька років виробництва.
Фестивальні майданчики дозволяють цю довіру формувати.
Тому, коли ми оцінюємо економічний ефект фестивалю, було б помилкою дивитися лише на кількість контрактів, підписаних протягом конкретних дев’яти днів.
Частина найважливіших результатів фестивалю стає видимою значно пізніше.
– Що сьогодні мотивує український бізнес інвестувати в кінофестивалі і що, навпаки, стримує приватний капітал від більш системних інвестицій у культуру та кіно?
– Мені здається, український бізнес дедалі краще розуміє, що культура – це не декоративна сфера і не просто благодійність.
Це середовище, у якому формуються цінності, репутація країни, суспільні зв’язки і, зрештою, аудиторії.
Для бізнесу партнерство з великим культурним проєктом - це можливість говорити зі своєю аудиторією не лише мовою реклами.
Люди значно краще відчувають бренд, коли бачать, які цінності він підтримує, які проєкти допомагає реалізувати, у яке середовище інвестує.
Водночас приватний капітал стримує нестабільність. Культурні інституції потребують довгострокового планування, а під час війни горизонт такого планування дуже короткий.
Бізнес також перебуває під величезним навантаженням: підтримує армію, команди, соціальні та гуманітарні ініціативи.
Але є і системніша проблема. Нам досі бракує культури довгострокового приватного інвестування в культурні інституції.
Часто партнерство будується за моделлю "підтримати одну подію".
Натомість сильні культурні екосистеми виникають тоді, коли бізнес розуміє цінність інституційності: важливо не лише профінансувати конкретний показ або церемонію, а допомогти організації розвиватися протягом років.
Мені хотілося б, щоб ми поступово переходили саме до такої моделі - коли культура сприймається не як стаття витрат, а як інвестиція в людський капітал, репутацію країни та розвиток креативної економіки.
Окремий напрям - міжнародна присутність. Наскільки українські фестивалі сьогодні допомагають інтегрувати нашу кіноіндустрію у світовий ринок і створювати можливості для міжнародної копродукції, дистрибуції та залучення інвестицій?
Сьогодні міжнародна функція українських фестивалів, на мою думку, є однією з ключових.
Українське кіно не може розвиватися ізольовано, особливо зараз. Нам потрібні копродукції, міжнародні фонди, дистриб’ютори, сейлз-агенти, фестивальні селектори, професійні мережі.
І тут важливо, щоб рух був двостороннім. Ми багато говоримо про необхідність представляти українське кіно в Каннах, Берліні, Венеції та на інших міжнародних майданчиках - і це абсолютно правильно. Але не менш важливо привозити міжнародну індустрію в Україну.
Коли іноземний продюсер або інший кінопрофесіонал приїжджає сюди, бачить українські проєкти, знайомиться з командами, розуміє рівень наших фахівців, виникає зовсім інша якість контакту. Україна перестає бути для нього лише країною, про яку він читає новини. Вона стає конкретним професійним середовищем із конкретними людьми та проєктами.
Під час війни це має ще й додатковий вимір. Нам дуже важливо не допустити, щоб міжнародна увага до української культури існувала виключно в контексті війни.
Українські режисери мають бути цікавими не тому, що вони представляють країну, яка воює, а тому, що вони створюють сильне кіно.
Українські проєкти мають отримувати партнерів не з почуття солідарності, а тому, що вони мають художній та ринковий потенціал. Це і є справжньою інтеграцією у світову кіноіндустрію.
– Чи можна сьогодні говорити про те, що в Україні сформована повноцінна фестивальна екосистема, яка працює на розвиток кіноіндустрії протягом року, а не лише в межах кількох фестивальних днів? Чого їй найбільше бракує?
– В Україні є сильні фестивалі, сильні команди і величезна кількість професіоналів, які навіть у надзвичайно складних умовах продовжують працювати.
Але сказати, що ми вже маємо повністю сформовану й стабільну екосистему, було б передчасно.
Найбільша проблема - саме стабільність. Фестиваль, який бачить глядач, триває тиждень або десять днів.
Але команда працює над ним фактично весь рік. Це відбір фільмів, переговори з правовласниками, міжнародні контакти, пошук партнерів, професійні програми, комунікація з авторами, логістика, технічна підготовка.
Якщо фінансування з’являється за кілька місяців до події, дуже складно говорити про стратегічний розвиток.
Інституція постійно змушена думати не про те, як вирости за три-п’ять років, а про те, як провести наступний фестиваль.
Тим паче, ми працюємо в умовах великої війни, а це - постійні ризики.
Тому нам потрібні довші програми підтримки, сильніші приватні партнерства, сталі міжнародні зв’язки та більша взаємодія між фестивалями, кіношколами, продюсерськими компаніями, дистриб’юторами, кінотеатрами та іншими учасниками ринку.
Фестиваль не повинен бути островом, який раз на рік з’являється і зникає.
Він має бути частиною інфраструктури індустрії - середовищем, яке протягом року працює з авторами, проєктами, професійною освітою, міжнародними партнерами та аудиторією.
– Якщо оцінювати результат великого кінофестивалю, то які конкретні результати через рік після його проведення свідчать, що він справді спрацював для індустрії?
– Я б дивилася на кілька рівнів результату.
Перший - доля проєктів. Що сталося з фільмами та проєктами, які були представлені на професійних майданчиках?
Чи знайшли вони фінансування, партнерів, копродюсерів? Чи почалося виробництво? Чи потрапили готові фільми на інші фестивалі, у прокат або на міжнародні платформи?
Другий - професійні зв’язки. Чи перетворилися знайомства, які відбулися під час фестивалю, на реальну співпрацю?
Чи виникли міжнародні партнерства? Чи повертаються до України ті професіонали, яких ми запросили раніше?
Чи рекомендують вони українські проєкти своїм колегам?
Третій - аудиторія. Для мене це принципово важливо, тому що без глядача немає повноцінної кіноіндустрії. Чи починають люди більше цікавитися українським кіно?
Чи йдуть вони після фестивалю на українські фільми в прокат? Чи формується звичка дивитися складніше, різноманітніше кіно?
І нарешті - сталість самої інституції. Чи зміг фестиваль зберегти команду, розширити партнерства, запустити нові проєкти, посилити міжнародну присутність?
Тому я не дуже люблю вибір, закладений у формулі "імідж чи економіка". Для великого кінофестивалю це не альтернатива.
Хороший фестиваль створює культурну цінність, економічну активність, професійні можливості й міжнародну репутацію одночасно.
Особливо це важливо для України зараз. Ми боремося не лише за території, а й за суб’єктність - за право самостійно розповідати світові, хто ми є.
Кіно є одним із найпотужніших інструментів такого представлення. Але для того, щоб українське кіно було помітним у світі через п’ять чи десять років, сьогодні недостатньо просто знімати хороші фільми.
Потрібно зберігати й розвивати всю інфраструктуру навколо них. І великі кінофестивалі - одна з тих інституцій, які цю інфраструктуру тримають.