"Кому я тепер потрібна?" Чому з віком ми починаємо сумніватися у власній цінності

Уявіть жінку, яка пів життя віддала одній професії. Вона багато знає і багато вміє. Ухвалювала складні рішення, пережила не одну кризу, відповідала за людей і результати. Усе це разом - досвід, на який пішли роки.

Але щойно вона втрачає роботу або замислюється про зміну професії, перше, що спадає на думку: "Кому я тепер потрібна?"

І ось про це "тепер" нам варто поговорити.

Бо ще вчора ця жінка вважала себе досвідченою фахівчинею. А сьогодні той самий досвід раптом здається їй не перевагою, а доказом того, що вона надто довго працювала на одному місці чи в одній професії, надто доросла для нового початку і, можливо, не відповідає часові.

І було б зручно сказати, що ці страхи існують лише в нашій голові. Але ейджизм - реальна проблема на ринку праці. Результати досліджень, узагальнених Організацією економічного співробітництва та розвитку (OECD), свідчать, що кандидати старшого віку в середньому на 34% рідше отримують позитивну відповідь на свою заявку, навіть коли мають таку саму кваліфікацію і досвід, як молодші претенденти.

Для жінок ця проблема часто ще складніша. Вік накладається на гендерні стереотипи. Тому жінку починають оцінювати не лише за її професійним досвідом, а й через уявлення про те, якою вона "має бути" у певному віці.

Українська ситуація виглядає ще суперечливішою. Через війну, міграцію, мобілізацію та багаторічну демографічну кризу роботодавці дедалі частіше говорять про дефіцит працівників. Водночас частина ринку продовжує поводитися так, ніби жінки після 45 чи 50 років - не кадровий ресурс, а категорія підвищеного ризику. Фактично відсіюючи досвід саме тоді, коли країна найбільше його потребує.

Але ейджизм має ще один прояв, на який я б хотіла звернути особливу увагу. У дослідженнях Всесвітньої організації охорони здоров'я йдеться, зокрема, про самоспрямований (self-directed), або внутрішній ейджизм. Коли зовнішні стереотипи стають частиною нашого власного способу мислення.

У результаті ми самі часто відкидаємо можливості не тому, що спробували і отримали відмову, а тому, що заздалегідь вважаємо себе невідповідною кандидаткою.

Звідки це береться? Частково - із суспільної думки, частково - з особистого досвіду. Одна чи дві невдалі співбесіди - і ми ладні повірити, що проблема не в конкретній вакансії чи роботодавцеві, а в нашому віці.

Є ще одна причина. Після багатьох років роботи ми настільки звикаємо до власної компетентності, що часто перестаємо сприймати її як цінність.

І нарешті - сам досвід. Ми звикли думати, що досвід автоматично додає впевненості. Насправді він також додає обережності. Бо що більше професійних криз, невдалих рішень чи складних ситуацій, то краще усвідомлюєш ризики. Іноді ця обережність допомагає ухвалювати мудріші рішення. А іноді непомітно перетворюється на самообмеження.

Чи означає це, що достатньо змінити мислення, і проблема зникне? Ні.

Ми не можемо скасувати ейджизм. Але можемо не грати за його правилами. Почати відокремлювати факти від власних прогнозів. Бо, можливо, головна проблема захована не в слові "потрібна", а саме в цьому "тепер".