"Лише одна ніч": що залишається від романтики, коли близкість стає привілеєм
Новий ромком, премʼєра якого відбулася 12 серпня в українському кінопрокаті, ховає під романтичною глазур’ю одне доросле питання - і трохи його лякається. Відповіді - в матеріалі Wave RBC.UA.
Вілл Ґлак, який колись подарував нам "Відмінницю легкої поведінки", а нещодавно "Люблю тебе ненавидіти", знову знімає романтичну комедію - і знову ставить двох чарівних людей у декорації, надто хисткі, щоб витримати їхню вагу.
Цього разу декорація антиутопічна: три роки тому Конгрес заборонив дошлюбну близькість, громадян мітять біосенсорними татуюваннями на зап’ястках (зеленим - одружених, червоним - самотніх), і лише 12 годин на рік - із сьомої вечора до сьомої ранку - самотнім дозволено займатися коханням.
Ніч навіть брендують тайтлом "Та сама ніч", а довкола, як і належить американському сюжету 2026 року, вже виріс чорний ринок: презервативи по $200 і таблетки, які обдурюють сенсори.
Сама ідея заборонити близькість, щоб повернути їй вагу, виглядає дивно: фільм охороняє як стратегічний ресурс те, що його герої давно не вважають дефіцитом. Для зумерів, які й без заборон не поспішають ставити близькість на перше місце серед задоволень, це рішення може здатися особливо екзотичним.
Але у залишку це цілком традиційний ромком. Оуен (його грає Каллум Тернер), власник піцерії, приходить у ресторан із каблучкою, щоб освідчитися своїй дівчині Маліці (Мая Гоук), - і чує за вечерею, що цієї ночі вона хоче спробувати когось іншого. Еллі (Моніка Барбаро), співачка, яка через страх сцени змушена писати джингли для реклами ліків, вирушає в бар із подругою. Та кидає її заради першого-ліпшого хлопця з черги.
Двоє нещасливців кружляють нічним Нью-Йорком, раз у раз натикаючись одне на одного між підпільними вечірками й побічними пригодами.
Але найцікавіше в них не те, куди вони йдуть, а звідки. Бо стартові позиції героїв дзеркальні. Еллі опиняється в категорії без варіантів. Оуен же, навпаки, раптом дізнається, що сам він - лише один із них.
Й фільм наче ставить питання, вартісніше, здається, за всю свою антиутопію: що принизливіше - не мати вибору чи бути чиїмсь варіантом?
Попри легку подачу й саму ідею фільму, мимоволі пригадуєш, що обоє акторів уміють значно більше, ніж цей фільм їм дозволяє. Тернер в "Останньому листі від твого коханого" тримав цілу драму на недомовленості й тузі; Барбаро зіграла Джоан Баез у стрічці "Боб Ділан: цілковитий незнайомець" — із тонкою, дорослою романтичною лінією поруч із Тімоті Шаламе, за що отримала номінацію на "Оскар".
Вони приходять сюди з пам’яттю про кохання неоднозначне й тихе, тож увесь сеанс ловиш себе на тому, що чекаєш: ось-ось історія зісковзне на пів тону нижче, стане глибшою.
Але не зісковзує.
Фінал узагалі не про близькість. У світі, де тобі відміряли рівно 12 годин і наказали встигнути, двоє роблять єдине по-справжньому підривне - не поспішають. Мабуть, це і є максимум глибини, на який фільм здатен: не велика філософія кохання, а проста думка про те, що близькість не завжди потребує поспіху.
"Лише одна ніч" усе ж не стає великою філософією кохання, та щоразу, коли намагається нею стати, трохи зривається. Але є тут одна сцена, заради якої багато чого можна пробачити.
Герої питають одне одного, що кожен із них найбільше любить. Вона каже, що прелюдію. Він - те, що настає після: коли просто лежиш, мовчиш і ніби володієш якимось секретом. Можливо, саме цей простий обмін репліками стане комусь у пригоді, бо в ньому раптом може ховатися відповідь на те, заради чого ми взагалі лягаємо в одне ліжко.